Бездомна мати успадкувала дідову хатину, але та стояла запечатаною з 1948 року

Частина 5 з 17

— Мамо, а тут і справді можна жити? — запитав Артем пошепки.

Оксана перевела погляд із даху на забиті вікна, на сніг біля порога, потім — на сина.

— Можна. Усе, що треба, полагодимо.

Біля ґанку зі снігу стирчав лом. Його могли залишити мисливці або Раїса перед від’їздом — Оксана не знала. Вона підняла його, прицілилася й ударила. Із замка посипалися іржаві пластівці; після другого удару дужка переламалася, і він глухо впав у сніг.

Двері піддавалися насилу. Від їхнього скрипу Оксану пересмикнуло. За порогом була темрява, запах плісняви, затхлості й ще чогось, наче забутого самим часом. Вона дісталася до вікна й заходилася віддирати дошки. Першу супроводжував вереск цвяхів, які витягувалися. Другу. Третю. У кімнату ринуло світло.

Під низькою стелею проступило колишнє житло, усе ще впізнаване під шаром пилу. Посеред кімнати хитався стіл, уздовж стін стояли дві лавки, на полицях залишалися банки. Піч у кутку обплело павутиння. Артем переступив поріг слідом за матір’ю, не випускаючи краю її куртки.

— Мені тут страшно.

— Не бійся, зайчику. Дім тепер наш, — спокійно відповіла Оксана, обійнявши його за плечі. — Приберемо, і тут стане добре.

Оглядаючи кімнату уважніше, вона переконалася: Раїса не обманула щодо міцності будинку. Стеля й стіни трималися, підлога ніде не провалилася, хоча деякі дошки прогнулися. Але кілька мостин хтось колись видер, а потім кинув назад абияк. На стінах там, де, вочевидь, простукували в пошуках схованок, осипалася побілка. Сліди обшуку були старими. Оксана припустила, що вони залишилися з 1948 року, коли вбили прадіда.

Надвечір вдалося хоча б прибрати пил і бруд. У кутку знайшовся віник; ним вимели підлогу, стіл і лавки протерли мокрою ганчіркою. По воду ходили до струмка за 20 метрів від будинку: він пробився під льодом і дзюрчав. Піч Оксана поки залишила в спокої. У димарі могли бути пташині гнізда, і розпалювати її без перевірки було небезпечно.

Для ночівлі на лавку склали все тепле зі свого одягу — светри й куртки. Оксана складаним ножем відкрила консерви до вечері. Артем їв тушкованку з банки, вмочуючи в неї хліб.

— Смачно, — сказав він із повним ротом.

Оксана вперше за день усміхнулася.

Пізніше син заснув, а вона залишилася біля вікна. Над деревами зійшов місяць; галявина під його світлом стала сріблястою. Міської тиші для порівняння бракувало — там ніколи не бувало так тихо. Оксана думала про Павла, про події 1948 року й про людей, які розкривали підлогу та простукували стіни. Що саме вони сподівалися тут знайти, вона поки не знала.

Захотівши пити, Оксана підвелася й підійшла до полиць із Раїсиними банками: раптом зберігся чай. Щойно вона потягнула одну банку, полиця скрипнула, а за лавкою щось глухо стукнуло. Оксана нахилилася. Між стіною й лавкою залишалася вузька щілина, куди впав предмет із полиці. Просунувши руку, вона намацала бляху й витягла стару коробку з-під печива, загорнуту в ганчірку.

Кришку вона знімала тремтячими руками. Усередині виявилися пошарпаний дитячий зошит у клітинку й лист на складеному аркуші. На конверті нерівним старечим почерком було виведено: «Онуці або правнучці, яка знайде». Оксана розгорнула папір і піднесла до вікна, під місячне світло.

«Пишу перед від’їздом, у дев’яносто п’ятому році. Мені шістдесят три роки. Пам’ять уже підводить, проте деякі речі я пам’ятаю виразно. Я Раїса Бондар, донька сестри Павла Федоровича Бондаря. Коли його вбили 1948 року, мені було шістнадцять. Після репресій нашу родину розлучили, дітей забрали. Мене відправили до дитбудинку, пізніше я працювала на будівництві. У п’ятдесят шостому році, після реабілітації, повернулася сюди й застала хатину порожньою. Від сусідів дізналася: дядька вважали пов’язаним із бандитами, катували. Він помер, так і не зізнавшись.

«Тут я прожила сорок років. Через кілька років після повернення знайшла зошити з малюнками дядькових племінників. Їх ховала сусідка Тамара: зберегла й не віддала владі, бо боялася. Я довго вважала малюнки дитячою грою, спогадом про дядька, і берегла їх без особливої причини. Лише на старості зрозуміла: переді мною карта. Дядько сховав щось і залишив дітям шлях до цього місця.

«Тепер шукати мені не під силу, та й час мій минув. Їду: ноги більше не служать. Зошити залишаю тобі, ким би ти не виявилася. Шукай правду. Дядько Павло був чесним. Раз його вбили, отже, у них була причина. Можливо, він щось знав. Раїса Бондар. Березень 1995 року»…

Яке враження залишила історія?

Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації
З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Читайте також