Бездомна мати успадкувала дідову хатину, але та стояла запечатаною з 1948 року

О дев’ятій вечора вони були на автовокзалі. Автобус до райцентру Срібнолісського району вирушав о 10:00. Нічний рейс обходився дешевше, та й діставався швидше. Чекаючи на посадку, Артем тулився до матері. Але коли відчинилися двері, першим видерся сходами — вибирати місця біля вікна.

— Дивись, мамо! Їдемо! — він показував у темряву за склом.

Міські вогні меншали, аж поки не зникли. На вибоїнах автобус трясло, скрипіла підвіска. Солярка, запах чужого поту. Близько десяти пасажирів дрімали, загорнувшись у куртки. Іноді водій вмикав радіо, але мотор ревів так, що музики майже не було чути.

Артем заснув на маминому плечі, тихо посапуючи. Оксані не спалося. Вона дивилася в розпливчасту темряву за брудним склом і думала: а якщо будинок розвалився? Якщо дах обвалився? Вони дістануться туди — і з’ясується, що продали останнє даремно.

Сіра імла потроху поступилася блідому світлу, потім за вікном проступили барви. Уздовж дороги тягнулися Срібнолісські хребти — мовчазні, суворі. Невисокі, пологі, вкриті лісами, але все-таки гори. Села траплялися рідко: по кілька будинків, корови біля дороги, дим над димарями. Тут зима була суворіша, ніж у місті. Ліс укривало снігом; крізь щілини автобуса проникало повітря, що обпікало легені.

У райцентрі зупинилися біля єдиного готелю. Половина пасажирів вийшла. Оксана розбудила сина й підвелася.

— Приїхали, зайчику. Тепер пересадка.

Поряд із ринком, на розі, чекала маршрутка до Вербів’я. Стара, з дротом на місці одного дзеркала. Біля відчинених дверей курив неголений водій років п’ятдесяти.

— У Вербів’я їдете? Коли вирушаєте? — запитала Оксана.

— Об одинадцятій. Ще годину чекати, — буркнув він, струсивши попіл.

Чекали на лавці біля зупинки. Оксана купила в кіоску печиво, Артем його жував. До 11:00 підійшли ще троє: дві літні жінки із сумками й чоловік із каністрою. Маршрутка рушила.

— Куди вам у Вербів’ї? — поцікавився водій.

— До хатини Бондарів.

Він примружився, дивлячись на неї в дзеркало.

— До хатини Бондаря? Там же років тридцять нікого. Раїса поїхала, будинок стоїть покинутий. А вам навіщо туди?

— Я його правнучка, — коротко відповіла Оксана. — Будинок мені у спадок дістався.

Водій свиснув крізь зуби. На цьому розпитування скінчилися.

У Вербів’ї дорога вперлася в низеньку крамницю з вигорілою вивіскою; далі лишалися путівці. Маршрутка розвернулася й поїхала. Вони стояли на порожній вулиці серед будинків, яких було не більше двадцяти. У половини вікна закривали дошки.

Артем притулився до матері, озираючись. Після міста тиша була така, що кожен звук чувся окремо: далекий собачий гавкіт, вітер у голих гілках, каркання. Біля крамниці на лавці сиділи троє старих — двоє чоловіків і жінка.

— Перепрошую, як нам пройти до хатини Бондарів? — звернулася до них Оксана.

Усі троє разом повернули голови, наче заводні ляльки.

— Онука Бондаря, — першою заговорила жінка, радше здивовано, ніж радісно. — А я й не знала, що в Раїси рідні лишилися.

— Раїса Федорівна 1995 року поїхала, — сказав худий старий у вицвілій кепці. — Відтоді хатина порожня. Ніхто туди не ходить.

— Недобре місце, — похмуро підхопив інший. — Павло Бондар там 1948 року погано скінчив. Прокляте, кажуть.

Оксана поправила на плечі лямку рюкзака.

— Ви мені дорогу покажіть, будь ласка, — втомлено попросила вона.

Худий старий махнув у бік лісу.

— За городами стежка. Нею вгору, до галявини. Годину йти, а то й більше. Гляди, не заблукай.

Сніг сягав колін, але вузьку стежку ще можна було розрізнити: недавно тут хтось пройшов, можливо, мисливці. Оксана й Артем піднімалися дедалі вище. Під снігом ноги зачіпали коріння, по обличчях били гілки; хлопчик важко дихав, намагаючись устигнути за матір’ю. Вона забрала в нього рюкзак і повісила собі на груди, залишивши свій за спиною. Тепер кожен крок давався їй важче, зате синові стало легше.

— Мамо, нам ще довго йти? — вимовив Артем, захекавшись, через пів години.

— Уже скоро, зайчику, — збрехала Оксана.