Поки вони сиділи в нотаріуса, місто жило своїм суботнім життям, а на іншому кінці райцентру, в літньому кафе біля автостанції, за столиком під курним зонтом сиділи троє. Андрій крутив у руках телефон і раз у раз поглядав на дорогу.
Він був при параді, у новій сорочці, гладко виголений, пахнув одеколоном. Поруч сиділа Христина, молода, фарбована, у короткій сукні, з довгими нігтями. Вона курила тонку сигарету й нудьгуючи дивилася навсібіч.
А навпроти, відкинувшись на спинку стільця, сидів чоловік років п’ятдесяти, з гладким, ситим обличчям і чіпкими очицями — Віктор. Віктор був із тих, кого в народі влучно звуть «рішалами». Костюмчик, годинник, барсетка, улесливий голос.
Він об’їздив пів області, скуповуючи за безцінь будинки в пропащих, у самотніх, у довірливих. У нього була відпрацьована схема, роками обкатана. Знайти ласий шматок, дім із землею, краще біля води, біля річки, біля лісу, де потім можна втридорога перепродати під базу відпочинку чи котеджі.
Знайти в сім’ї слабку ланку, чоловіка-п’яницю, співмешканця, зятя, будь-кого, хто зазіхне на легкі гроші. Обходжувати його, поїти, обіцяти частку. А далі — справа техніки.
Підроблені папери, ручний нотаріус або підставний, залякана чи обдурена господиня. І дім спливав за пів ціни, а різницю Віктор клав до кишені. Тих, хто потім намагався судитися, він умів загнати в глухий кут.
То залякував, то затягував, то відкуповувався мізерними сумами. За ним по різних районах тягнувся каламутний слід, але досі він завжди виходив сухим із води. Віктор працював не кваплячись, до пуття.
Він не хапав шматки наскоком, він їх вистежував, як мисливець вистежує здобич. Приїздив у район нібито у справах, сидів у пивницях, у чайних, слухав розмови. Чоловіки за кухлем балакучі, самі все розкажуть, у кого дім добрий, у кого жінка багатіє, у кого в сім’ї розлад.
Віктор слухав, запам’ятовував, прикидав. І коли знаходив підхоже — дім із землею та слабку людину при ньому, починав плести. Він був не дурний, той Віктор, і по-своєму навіть талановитий, тільки весь його талант ішов на зло.
Він умів знайти в людині найслабшу жилку й натиснути. П’яниці обіцяв дармову випивку. Заздрісникові — що той нарешті заживе краще за сусідів.
Скривдженому — що помститься тим, хто його принижував. А такому, як Андрій, невдоволеному, обтяженому, мрійникові про легке життя, обіцяв свободу й гроші. І рідко помилявся.
Люди, як він казав сам собі, продаються легше, ніж будинки. Головне — знати ціну. Андрій попався йому на гачок легко, надто легко.
Віктор примітив місцеву сироварню давно. Добрий дім, міцний, біля самої річки. Землі багато, краєвид гарний.
За таке місце забудовник відвалить добрі гроші. Розвідав, що господиня — молода жінка, що дім її — спадковий. А чоловік так, при ній, невдоволений, обтяжений.
І підкотив до Андрія в райцентрі, у пивній, ніби ненароком. Слово за слово, чарка за чаркою. Поспівчував.
Мовляв, що ж ти, чоловіче, при жінці на побігеньках? Вона господиня, ти ніхто. Розписав солодке життя. Продамо дім, гроші навпіл, поїдеш у місто, заживеш як людина, з молодою та веселою.
Тут і Христина трапилася, Віктор і її підставив для певності. І Андрій поплив. Йому було тридцять, йому хотілося легких грошей і легкого життя.
Йому остогидли молоко, сир, корови, вічно зайнята дружина. Він і думати забув, що дім дружини, що Катруся — його донька, що за спиною сім років. Віктор нашіптував.
— Усе оформимо, комар носа не підточить. Твоя справа — винести папери та дружину ввечері посадити підписувати. Скажеш їй, субсидія, довідка, що хочеш, вона підмахне й не гляне, жінка в паперах не тямить.
— Ну що, — сказав Віктор, відпивши пива, — теку привіз?
Андрій кивнув, поплескав по сумці.
— Тут усе. Витяг, свідоцтво, зобов’язання це дурне, свідоцтво дівчинки.
— Усе, як ти казав.
— Молодець.
Віктор усміхнувся, і усмішка в нього була лиха.
— Значить так, нотаріус увечері під’їде. Стара своя в дошку.
Збрехав він, бо насправді щодо Людмили Іванівни в нього вже засіла скалка.
Надто вже вона вчора була спокійна, надто легко погодилася. Але відступати було пізно.
— Дружину посадиш, скажеш, треба згоду на субсидію підписати, пільгу оформляємо.
— Вона підпише. Потім ми з тобою на вечірній автобус і в місто. Гроші я тобі віддам, як і домовлялися, там, на місці.
— А дім далі вже моя турбота.
Христина загасила сигарету.
— А дівчинку куди? — спитала вона ліниво.
— Донька ж його.
Андрій відвів очі.
— З матір’ю лишиться.
— Марина не пропаде, вона жінка міцна, проживе.
— З яким домом-то? — всміхнулася Христина. — Ти дім продаєш, на вулиці вона проживе.
— Замовкни, — буркнув Андрій, і в голосі його майнуло щось — чи то сором, чи то злість. Але пересилив, відігнав. Надто вже солодко пахли легкі гроші, надто марилося міське життя.
Він узяв зі столу два автобусні квитки, синюваті папірці, і сунув у кишеню сорочки. Два квитки — собі й Христині. Доньці в тих квитках місця не було…
