Поки вантажівка йшла назад до хатини, Леся намагалася відновити напрямок. Вона рахувала не лише повороти, а й нахил дороги, звук двигуна на підйомі, глибину колії. Усе це могло знадобитися, якщо вдасться піти. Думка про втечу ще була теоретичною, майже навчальною. Ситуація здавалася неймовірною, і саме неймовірність заважала повірити в неї до кінця.
Галайда сидів зовні, на краю кузова, поруч із її лижами й планшетом, і час від часу зазирав у кабіну через заднє віконце. Його кругле бородате обличчя з’являлося за склом, зникало, знову з’являлося. Щоразу він усміхався, ніби перевіряв, чи не нудно пасажирці. Книш мовчав, притиснувши коліна до дверцят. Від нього пахло тютюном і мерзлою шкірою. Водій Микола вів машину надто обережно: не гнав, не смикав, гальмував заздалегідь. Ця обережність теж була страшною. Люди, які просто жартують, не ведуть машину так, ніби везуть крихкий вантаж до заздалегідь вибраного місця.
— Як звуть? — раптом спитав Микола, не дивлячись.
Книш повернув до нього голову. Микола тут-таки втягнув шию.
— Не твоя справа, — сказав Книш.
Леся відповіла не йому, а собі:
— Леся.
Ім’я прозвучало в кабіні дивно. Надто домашнє для соляркового запаху й брудного скла. Микола ледь помітно кивнув, ніби це ім’я йому навіщось треба було запам’ятати. Книш відвернувся.
Леся помітила, що скло зсередини подряпане безліччю тонких мутних ліній, ніби його роками протирали брудною рукавицею. За цими подряпинами світ здавався не справжнім, а намальованим вугіллям: стовбури, сніг, поворот, знову стовбури. Вона відмітила цю картинку так само, як запах солярки і підпалину на рукавиці Миколи: якщо вибереться, жодна дрібниця не повинна пропасти.
Біля хатини Галайда зіскочив першим. Уже не вдавав веселого рятівника. Він став діловитий, майже зосереджений. Подав Лесі руку, але не як помічник, а як конвоїр. Вона не взялася. Тоді він просто поклав долоню їй на спину й легко підштовхнув до дверей.
— Без фокусів, — сказав він тихо. — Мороз великий, ніч близько. Не роби собі гірше.
«Собі», — відмітила Леся. Отже, все, що буде далі, він уже заздалегідь переклав на неї. Якщо послухається — сама. Якщо замерзне — сама. Якщо зникне — сама винна, що пішла одна. Ця чоловіча вправність, уміння вимити руки ще до крові, вдарила по ній майже фізично.
Двері хатини темніли попереду. На порозі лежав її власний слід, зроблений годину тому. Леся раптом побачила його збоку: рівна лижна борозна до ґанку, заглибини від палиць, розворот біля дверей. Тоді вона була вільною. Тоді в неї були карта, компас, ніж, сухарі й день попереду. Тепер той самий слід вів її назад, але вже як мотузка, прив’язана до чужих рук.
Вона переступила поріг, і годинник на стіні відповів їй рівним цоканням, ніби в хатині весь цей час хтось чекав саме цього повернення…
Леся намагалася тримати обличчя порожнім. Вона вже зрозуміла: будь-які сильні почуття дають таким людям матеріал. Переляк — привід тиснути. Гнів — привід ударити. Благання — привід сміятися. Порожнє обличчя залишало їм менше поживи. Але всередині все було не порожньо. Усередині йшла важка, в’язка робота: запам’ятати номер машини, голос Галайди, шрам на пальці Книша, підпалину на рукавиці Миколи, запах у кабіні, напрямок колії. Пам’ять раптом стала єдиним майном, якого в неї не могли відібрати. Вона складала туди все, без розбору, як у кишеню перед пожежею. Годинник на стіні цокав гучніше, ніж раніше: чи то в хатині стало тихіше, чи то страх загострив слух. Кожен четвертий удар був із легким присвистом. Леся відмітила й це. Навіщо — не знала. Просто якщо вона вибереться, будь-яка дрібниця може знадобитися. Якщо не вибереться, ці дрібниці бодай доведуть їй самій, що вона до кінця лишалася не жертвою, а свідком…
Стрілки показували неправильний час, але механізм ішов упевнено. Хтось заводив його недавно, і цей невидимий хтось був присутній у кожному ударі маятника. Леся тоді подумала: людина, яка ховає золото під підлогою, чомусь потребує точного часу. Може, щоб знати, коли прийдуть свої…
