Кремезний назвався Степаном Галайдою. Руку він простягнув швидко, через рукавицю, і долоня в нього виявилася коротка, тепла, із золотавим перснем на мізинці. Перстень сидів криво, ніби був надітий не на свій палець. Чоловік усміхався занадто близько.
— Ти з сьомої партії? З копальневої бази? — спитав він, не чекаючи відповіді. — Оце удача. Ми саме туди. Лижі давай у кузов, планшет сюди, не мерзни з ним. У кабіні пічка, доїдемо як люди.
Він говорив швидко, м’яко, без пауз, і руки його весь час щось робили: бралися за лижі, ковзали до ременя планшета, торкалися її ліктя. Леся встигла сказати «я сама», але ремінь уже клацнув пряжкою, з’їхав з плеча, і планшет опинився в Галайди. Він зняв його так спритно, ніби допомагав, а не відбирав.
— Не треба, — сказала Леся. — Я пішки піду.
— Та облиш, дівко, — засміявся він. — Пішки вона піде. Замерзнеш тут, потім за тебе відповідай.
У його голосі ніби нічого не змінилося. Але відстань між ними стала іншою. Він стояв надто близько для чужої людини, і це вже не була допомога. Худий біля кабіни — той самий, якого потім вона впізнає як Семена Книша, — не обертався, наче те, що відбувалося, його не стосувалося. Молодий водій ковтнув, і жилка під коміром у нього сіпнулася.
Леся згадала Назара, його обкусаний ніготь над картою. Згадала Руту з нахиленою головою. Згадала третю дошку від печі й важкі мішки під нею.
— Я сказала, пішки, — повторила вона.
Галайда й далі усміхався. Підхопив її під лікоть майже ніжно, як допомагають літній жінці піднятися в автобус, і поставив на підніжку.
— Сідай. Не впирайся.
— Сеньку, допоможи панянці.
Книш нарешті повернувся. Очі в нього були порожні, ніби він уже заздалегідь погодився з усім, що станеться. Він подав руку не для опори, а щоб узяти її за зап’ястя. І взяв.
У кабіні пахло соляркою, мокрою ватою, папіросним димом і рушничним мастилом. На приладовій панелі лежала газета з нотаткою про господарські плани, поруч — брудна рукавиця. Молодий водій подивився на Лесю збоку, винувато, і тут-таки відвернувся до скла.
— Поїхали, — сказав Галайда ззовні. — З вітерцем.
Вантажівка рушила. Леся сиділа затиснута між Книшем і водієм, а її планшет лежав у Галайди на колінах. Він перегортав її записи, насвистуючи мелодію, яку вона чула вранці з приймача. Усередині неї ще зберігалася слабка надія: може, це просто грубі люди, може, довезуть, може, віддадуть. Надія жила недовго.
Їхали хвилин двадцять п’ять. Спершу дорога йшла вниз, потім забрала праворуч, потім піднялася й знову пішла під ухил. Леся намагалася рахувати повороти, але збилася: за каламутним склом стовбури зливалися в темні смуги, просіки повторювалися, як одна й та сама думка. Вона почала запам’ятовувати інше — запах, скрип дверцят, тріщину на склі, пластмасового чортика з червоним язиком, підвішеного під приладовою дошкою.
Коли вантажівка зупинилася, Галайда вперше перестав усміхатися.
— Вилазь.
— Де ми? — спитала Леся.
— Розвилка. До бази рукою подати. П’ять кілометрів дорогою.
Вона подивилася вперед і одразу зрозуміла: він бреше. За картою в цьому боці не було ніякої бази. Прямо йшла північна просіка, порожня на десятки кілометрів.
— Лижі? Планшет?
— Налегці тобі швидше, — буденно відповів він.
Книш вийшов першим. Молодий водій, Микола Мітюк, не рухався, сидів, вчепившись у кермо. Галайда перегнувся через Лесю, відчинив дверцята. Мороз ударив в обличчя так різко, ніби його тримали за дверима і тепер випустили на неї.
Микола спробував подати їй руку, не дивлячись в очі.
— Він жартує, — прошепотів він швидко. — Не сердься.
Леся зіскочила сама. Сніг скрипнув під валянками, і цей звук чомусь повернув їй тіло: ноги стояли, дихання було, серце працювало. Поки ще нічого не скінчилося. Галайда вже йшов назад до хатини, куди вони, як виявилося, повернулися іншою колією. Книш ніс її планшет і дивився вбік.
— Покажеш, що знайшла, — кинув Галайда через плече.
— Я нічого не знайшла.
— От і перевіримо, голубко. Раз уже ти в нас учена…
