Хатина зустріла її тим самим запахом: миші, стара сажа, волога солома, кисла смола. Але тепер кожен запах був іншим, бо вона вже входила сюди не сама. За спиною стояли двоє чоловіків, а надворі гув прогрітий мотор. На стіні, яку вона раніше майже не помітила, цокав старий годинник. Це було найстрашніше. Покинута хатина не мала цокати.
Галайда пройшов просто до печі, носком валянка постукав по підлозі. Один раз. Другий. Третя дошка відповіла глухіше за сусідні.
— Тут?
Леся мовчала. Горло ніби заклало ватою.
— Я по-доброму питаю, — сказав він. — Тут чи ні?
Вона чула, як за дверима Микола переминається на снігу. Десь на дереві біля рогу хрипко каркнув птах. Один раз. Потім ще.
— Тут, — сказала Леся, і власний голос здався їй чужим.
Галайда кивнув Книшу. Той опустився на одне коліно, підчепив дошку, підняв. Рухи в нього були рівні, звичні. Він витяг брезентовий згорток, розв’язав, перевірив мішки, знову затягнув мотузку. Потім підвів очі на Галайду й ледь помітно кивнув.
— На місці.
— От бачиш, — сказав Галайда майже лагідно. — Яка ти старанна. Прийшла пробну книгу пошукати, а знайшла нашу спільну біду.
Він зробив до неї крок. Невеликий, спокійний. Леся відступила б, але позаду був стіл.
— Зрозумій правильно, я не звір. Я працюю. У мене люди, сім’ї, зобов’язання. Я б тобі сказав: іди собі, дівко, і забудь. Тільки ти не забудеш. У тебе карта, позначка, голова на плечах. Ти повернешся, напишеш, доповіш. А нам потім що?
— Це не ваше.
Він усміхнувся самими губами.
— У лісі багато чого не те, чим записане на папері.
Книш відніс згорток до столу. Галайда розкрив один мішок, дістав внутрішній, менший, і нахилив до світла. У ньому лежав темно-жовтий важкий пісок, тьмяний, перемішаний із дрібними пелюстками й сірими прожилками породи. До горловини була прив’язана паперова бірка: стара артіль, обліковий номер, дата — листопад вісімдесят восьмого, вага майже п’ять кілограмів. Печатка розпливлася по краю, але свіжий папір ще не встиг пожовтіти. Місяць тому тут зважували здобич за всією формою.
Леся дивилася не на пісок, а на дату. Вона розуміла: покинутим це місце було тільки на карті.
— Чотирнадцять із лишком, якщо зверху, — тихо сказав Книш.
— Зверху й піде, — відповів Галайда. — Завтра старший забере.
Він сказав це машинально, для свого, і тільки потім згадав про Лесю. Очі його на частку секунди застигли. Вона опустила погляд на темні круги від кухлів на клейонці. Один, другий, третій, четвертий. Не підвела голови. Зробила вигляд, що не почула.
Галайда почекав, заспокоївся. Узяв планшет, який Книш поклав на стіл, розстебнув пряжку, вийняв карту, розгорнув, глянув на хрестики й акуратно склав. Річ, що ще недавно висіла в Лесі на плечі, тепер лежала в його руках остаточно, ніби він просто оформлював уже скоєну крадіжку. Карта зникла у внутрішній кишені. Туди ж пішла пробна книжка. Компас він вийняв із бокового відділення, підкинув на долоні.
— Гарна річ. Шкода лишати.
Компас зник у кишені штанів. Із нагрудної кишені її куфайки він витяг жестяну коробочку із сірниками. Відкрив, пересипав майже всі собі в долоню, залишив два й повернув коробку на місце. Навіть ґудзик застебнув дбайливо.
— З доброти, — сказав він. — Бачиш, не зовсім пропаща людина.
Двері скрипнули. Микола зазирнув у хатину, шапка низько насунута, вії білі від інею.
— Мотор рівно тримає. Їдемо?
— Їдемо, — сказав Галайда.
Книш зв’язав мішки сиром’ятним ремінцем. Галайда кивнув Лесі на двері. Вона встала. Ноги, на її подив, тримали. На ґанку повітря здалося не холодним, а щільним і гострим, як скло. Язик прилип до піднебіння. Леся нахилилася, зачерпнула снігу, кинула в рот. Сніг обпік, і язик відпустило.
— Бувала, — хмикнув Книш.
Вантажівка стояла боком до хатини. Вихлоп підіймався білим стовпом, над капотом тремтіло марево. Книш поліз у кузов із мішками. Галайда сів поруч із Лесею в кабіну, Микола — за кермо. Машина рушила. Фари вихоплювали стовбури, просвіт, знову стовбури. У кабіні пахло соляркою і страхом. Микола тримав кермо обома руками, щелепа в нього ходила, ніби він жував власні слова.
— На розвилці біля косого струмка, — сказав Галайда після довгого мовчання. — Там їй до дороги недалеко.
— Зараз тридцять чотири, — видавив Микола. — Вона не дійде.
— Ти за кермом, Кольку. От і тримай кермо.
Микола кивнув. Пластмасовий чортик під приладовою дошкою хитався ліворуч-праворуч, показуючи Лесі червоний язик. І саме тоді вона зрозуміла, що гра закінчилася…
