Перед тим як відвезти її до розвилки, Галайда влаштував коротку розмову — не стільки для Лесі, скільки для власного порядку. Йому треба було пояснити те, що відбувається, так, щоб воно стало схожим не на злочин, а на службову неприємність.
— Ти, дівко, розумна, — сказав він, сидячи навпроти неї за столом. — Значить, розуміти повинна. Є роботи прості, по паперу. А є такі, про які не кожному належить знати. Місце це на вигляд покинуте, а насправді під наглядом. Папери є, печатки є, тільки лежать вони не в нас, а де треба.
Леся слухала й розуміла: він не назве жодного імені. Ні посади, ні установи, ні номера документа. «Де треба» — це не пояснення, а туман, у якому ховають сліди. У справжнього паперу завжди є підпис. У справжньої відповідальності — обличчя. У Галайди були тільки впевнений голос і звичка говорити так, щоб співрозмовник відчув себе малим.
— Ваш маршрут, — продовжував він, — хтось в управлінні намалював олівчиком, не спитавши людей на місці. Ти вийшла сюди не тому, що винна. Тут я чесно кажу. Але тепер бачила. А раз бачила, понесеш нагору. Ти ж не дворняга, тобі належить писати доповіді.
— Я повинна повідомити, — сказала Леся.
— От саме. Повинна. А я повинен зробити так, щоб ти не повідомила.
Він вимовив це майже лагідно. Книш біля вікна переступив з ноги на ногу; половиця скрипнула. Микола за дверима кашлянув і відразу затиснув рота, ніби злякався власного кашлю.
— Ми тебе не зачепимо, — сказав Галайда. — Дамо дорогу. Підеш і забудеш. Скажеш потім, збилася, ночувала, повернулася. Молода, здорова. Що тобі буде?
Леся подивилася на нього й зрозуміла, що він сам не вірить у свої слова. Не тому, що дбає про правду. Просто він уже вирішив інше. Ця розмова була ширмою — для Книша, для Миколи, може, для тієї крихітної частини самого Галайди, яка ще хотіла вважати себе не звіром.
Коли він забирав її речі, робив це без поспіху. Карта зникла у внутрішній кишені. Пробна книжка — туди ж. Компас він крутив у пальцях трохи довше, ніж треба, ніби милувався. Жестянку із сірниками відкрив, висипав майже все, залишив два. Вона дивилася на ці дві тонкі палички й думала про те, що милосердя в Галайди виявилося розміром із сірникову голівку.
— Якщо дійдеш, — сказав він, застібаючи її кишеню, — вважай, наново народилася.
І усміхнувся. Не зло. Усміхнувся людині, якій уже не збирався залишати майбутнього…
Микола під час цієї розмови стояв за дверима і, мабуть, чув кожне слово. Леся бачила його тінь у щілині, коли двері трохи прочинялися від руху повітря. Тінь то наближалася, то відступала. Він не входив. Не захищав. Не сперечався. І все ж його присутність була іншою, ніж Книшева. Книш стояв як камінь: неприємний, але визначений. Микола був тріщиною в стіні. Крізь такі тріщини іноді проходить світло, але частіше — тільки холод. Коли Галайда говорив про папери «де треба», Леся помітила, як тінь водія сіпнулася. Отже, і він чув брехню. Отже, розумів. Розуміння без учинку було майже гірше за незнання. Але потім, на розвилці, саме це розуміння змусить його сунути їй валянки й не забрати їх назад. Такий маленький жест, смішний поруч із великою провиною, але в лісі мале іноді важить більше за велике. Леся тоді цього не знала. Вона тільки дивилася на два сірники в коробочці й думала: якщо він залишив два, значить, уже вирішив, що одному життю вистачить двох спроб…
Слова Галайди про «порядок» були особливо мерзотними тому, що вимовлялися в хатині, де порядок давно помер: пил, мишачі ходи, перекошені двері, холодна піч. І тільки під підлогою все було акуратно — мішки, бірки, мотузка, облік. Злочин, як виявилося, любив чисті вузли й рівні написи куди більше, ніж покинуті місця.
Книш під час розмови не дивився на мішки з жадібністю. Це теж запам’яталося. Він дивився на них як на роботу, важку й неприємну, але свою. Жадоба була в Галайди — тепла, жива, прикрита жартом. У Книша лишалася тільки звичка виконувати. Така звичка іноді страшніша за бажання…
