Найважчим було не підкидати гілки, а щоразу вирішувати, що наступна хвилина теж варта зусилля. Тіло наполегливо просило нерухомості: лягти боком, прикрити очі, перестати рахувати тріск у вуглинах. Але розум чіплявся за просте: доки вона ворушиться, холод не отримав її цілком. Леся обережно переставляла занімілі ноги, поверталася до вогню то одним боком, то другим, прислухалася до дихання і повторювала подумки батькове правило про нудне правильне. Не геройство. Тільки нудне правильне. Ще гілка. Ще вдих. Ще хвилина.
Ніч розтягнулася не часом, а окремими завданнями. Знайти ще суччя. Підкинути. Не заснути. Перевірити ногу. Знову не заснути. Вітер нагорі ходив по кронах, але в нішу майже не потрапляв. Іноді їй чулися голоси. Спершу ніби дві жінки перемовлялися в черзі, спокійно й навіть нудно. Потім чоловік сказав щось за стіною, якої не було. Один раз їй виразно здалося, що він вимовив її ім’я.
— Галюцинація, — сказала Леся вголос. — Перша стадія. Я не сплю.
Слова прозвучали, як відповідь на іспиті. Вона змусила себе згадувати таблицю елементів. Дійшла до заліза, збилася. Почала знову, дійшла до міді — і рука сама потягнулася до шиї. Хрестика не було. Гола шкіра під коміром була крижана, тонка, чужа.
Далеко, десь у боці передбачуваного струмка, загавкав собака. Гавкіт був не мисливський, не злий, а домашній, лінивий: так собака гавкає на порожній двір, щоб заявити, що він тут. Леся підвела голову й слухала всім тілом. Гавкіт повторився двічі й стих.
Тиша після нього виявилася гіршою за попередню. Якщо це був справжній собака — десь жили люди. Якщо привидівся — значить, ліс уже почав говорити її голосом.
Близько другої ночі вона зрозуміла, що не моргає. Моргнула навмисне, повіки злиплися, ніби під ними був пісок. Вона терла очі рукавицею, рахувала до тисячі й назад, дійшла до вісімдесяти семи й провалилася. Отямилася — за хвилину, за годину, невідомо. Вуглини сіріли, тільки всередині тліла помаранчева цятка, як кінчик папіроси. Вона кинула останні гілки. Вони зайнялися неохоче, білим димом.
О пів на четверту Леся витягла ліву ногу з валянка. Пальці не ворушилися. Це не здивувало. Здивувало, що вони не боліли. Зовсім. Там, нижче щиколотки, ніби стало порожньо. Вона поспіхом сунула ногу назад, почала розтирати через валянок долонями, але ні болю, ні тепла не з’явилося. Тоді вона втупилася обличчям у комір і заплакала сухо, без сліз. Хвилини три. Потім змусила себе зупинитися: плакати було дорого, від плачу збивалося дихання.
О п’ятій ранку небо над коренями посіріло. Не розвиднілося — просто з чорноти зняли верхній шар. О шостій Леся підвелася з третьої спроби. На першій коліна склалися, на другій вона вдарилася плечем об корінь. На третій устала. Засипала вуглини снігом і вибралася з ніші.
Ранок був синій. Стовбури виступали з нього чорними штрихами. Мороз тримався той самий, але дерева вже не тріщали, і від цього здавалося, що весь ліс слухає.
Леся пішла туди, звідки вночі чула собаку. Ліва нога погано приймала вагу; вона спиралася на п’яту, переносила тіло на праву, знову обережно торкалася лівою. За пів години вийшла до вузького струмка. Він був заметений снігом по самі береги й замерз так рівно, що ним можна було йти, як дорогою.
За правилами треба було йти вниз: будь-яка вода рано чи пізно приводить до більшої води, а більша вода — до людей. Леся вже опустила очі, щоб ступити за течією, і раптом побачила слід.
Відбиток був не звірячий. Довгий, вузький, із косою смугою посередині: валянок у калоші. Людина пройшла тут дві чи три години тому. Йшла вгору по струмку, неквапно, рівно, без зриву. Одна людина. Без собаки.
Леся стояла на кризі й думала тільки про одне: вниз — правильно, вгору — живе. Правильне було далеко і без вогню. Живе могло виявитися ближче. Вона повернулася проти течії й пішла по чужому сліду, ставлячи свій валянок поруч, не наступаючи у відбиток. Чому — не знала. Просто не хотіла стирати того, хто йшов перед нею.
За кілометр вона перестала рахувати кроки. За два підвела голову й побачила між кедрами тонку сіру нитку диму…
