З першим сірником пішло більше, ніж вогонь. Пішла остання можливість помилитися легко. Леся сиділа під коренями й дивилася на крихітну чорну цятку в снігу, де синя іскра померла, не встигнувши стати полум’ям. Руки знову почали тремтіти. Вона стиснула їх між колінами, дихала носом коротко, повільно, щоб не випустити з себе тепло.
Їй згадався батько. Не обличчя цілком, а руки: великі, з тріщинами біля нігтів, коли він перебирав удома рибальську снасть. Він завжди сердився на порожню браваду. «У лісі, — казав, — герой той, хто зробив нудне правильно. Зав’язав вузол, перевірив кишеню, не полінувався наламати сухого до темряви». Леся тоді слухала впіввуха. Тепер кожне слово стояло поруч, як людина.
Вона змусила себе розібрати розпал заново. Бересту поклала тонше, мох розпушила пальцями, хоча пальці на правій руці вже погано слухалися. Під низ підсунула кілька сухих голок, зверху — найтонші сучки. Повернулася плечем так, щоб закрити нішу від можливого протягу. Перевірила, куди піде дим, хоча диму ще не було. Усе це зайняло, мабуть, п’ять хвилин, а їй здалося — цілу годину.
Довкола темніло остаточно. Світло від снігу йшло знизу вгору, ніби хтось повільно опускав кришку. У цю хвилину Леся вперше ясно уявила власне тіло навесні: не себе живу, а те, що залишиться під коренями, якщо другий сірник згасне. Уявила не докладно, не страшно, а сухо, як запис в акті. Жінка, приблизно двадцять шість років, одяг такий-то, ознаки обмороження. І відразу розлютилася. Не на Галайду навіть. На цей майбутній запис. Вона не хотіла перетворюватися на рядок.
— Ні, — сказала вона глухо.
Слово вийшло маленьким, але допомогло. Вона дістала гільзу. Зігріла її диханням. Сірник тримала не кінчиками пальців, а всією долонею, щоб не зламати. Чиркнула. Полум’я з’явилося різким жовтим язичком, і Леся майже фізично відчула, як до нього потягнулася вся вона — шкіра, легені, серце, пам’ять. Коли береста зайнялася, вона не дозволила собі радіти відразу. Дочекалася, поки вогонь перейде на мох, потім на суччя, і лише тоді видихнула.
Цей видих був першим за вечір, у якому лишалося щось людське…
Вогонь вимагав постійного приниження. Його треба було годувати по одній гілочці, підносити сухе ближче, затуляти собою, терпіти дим в очі, не давати великому сучку задавити слабке полум’я. До цієї ночі Леся не думала, що вогнище може бути таким безпорадним. У кіно й книжках воно спалахувало красиво, одразу ставало другом. Тут воно було немовлям — вередливим, голодним, готовим померти від неправильного руху. Вона зігрівала його, а він зігрівав її, і цей обмін здавався майже договором. Коли жар зміцнів, Леся наважилася простягнути до нього руки. Рукавиці диміли сирою парою. На шкірі проступило болісне поколювання. Вона раділа болю: біль означав, що пальці ще відповідають. Потім повернулася боком, підставила до тепла лівий валянок, але швидко відсмикнула. Надто близько не можна. Надто швидко не можна. Тепер увесь світ складався з «не можна» і «треба»: не можна спати, треба дихати рівно; не можна панікувати, треба шукати дрова; не можна думати про Галайду, треба дивитися на вогонь…
Ліс навколо виворотня жив своїм нічним життям. Сніг осідав із гілок м’якими глухими зітханнями. Десь далеко хруснула суха вершина. Іноді здавалося, що хтось обережно ходить навколо її сховку, але коли Леся завмирала, кроки перетворювалися на стукіт крові у вухах. Вона навчилася за цю ніч розрізняти страхи корисні й порожні: корисні змушували рухатися, порожні тільки з’їдали тепло.
Вона підкидала гілки й намагалася не думати про те, що ліс навколо безкінечний. Безкінечність не можна пережити, її можна тільки роздробити: на оберемок хмизу, на один вдих, на одну хвилину без сну. Леся дробила ніч, доки та не стала меншою і не помістилася між коренями…
