Слід незнайомця вів упевнено. На рівних місцях кроки лягали ширше, біля наледей звужувалися, біля крутих берегів ішли до правого боку струмка, де крига, мабуть, була міцнішою. Леся розуміла: той, хто йшов тут до неї, знав струмок. Не проходив випадково, не блукав, а вибирав шлях із такою точністю, з якою Назар вибирав на карті опорні точки.
Іноді слід майже зникав під свіжою порошею, і в неї всередині все обривалося. Тоді вона зупинялася, нахилялася, шукала косу смугу калоші, заглибину п’яти, зім’ятий край снігу. Знайшовши, рухалася далі. Лівій нозі ставало гірше: вона вже не боліла, але важчала, як предмет, прив’язаний до тіла. Леся перестала думати про пальці окремо. Нога була просто завданням, яке треба переносити через кожен крок.
Дим то з’являвся, то ховався за поворотами. Вітер трохи тягнув його вбік, і кілька разів їй здавалося, що вона помилилася, що це не дим, а тінь, тонка гілка, обман зору. Вона моргала, терла очі, і сіра нитка знову ставала між деревами. Тоді вона йшла далі.
Найважче почалося вже поруч. Коли до зимівника лишалося, може, триста кроків, надія зробилася важкою. Поки порятунок був далеко, до нього можна було йти як до лінії на карті. Коли він став близьким, тіло раптом вирішило, що роботу виконано. Коліна підгиналися. Дихання стало рваним. Леся зловила себе на тому, що дивиться на дим і не просувається вперед.
— Іди, — сказала вона собі. — Ще трохи.
Вона сказала це голосом Назара, потім голосом батька, потім своїм. Слова змінювали інтонацію, але сенс був один. Ще трохи. Не падати тут, коли двері вже є. Не лягти обличчям у сніг за поворотом струмка. Не дати лісові посміятися останнім тихим смішком.
Коли лайка під вікном підняла морду й не загавкала, Леся чомусь зрозуміла: тут її не проженуть. У злого собаки тіло інше — пружина, вуха, зуби. Ця дивилася по-старечому спокійно, як дивляться на давно очікуваного гостя, що запізнився і за це не буде сварений.
Старий на порозі теж не здивувався. Пізніше Леся багато разів згадуватиме саме це: не його руки, не жир, не тепло печі, а відсутність здивування. Він наче зустрів не випадкову замерзлу жінку, а подію, яка йшла до нього крізь ліс усю ніч і нарешті дійшла…
Чужий слід ставав для неї розмовою без голосу. Ось тут людина зупинилася, може, поправила ремінь або прислухалася. Тут обійшла тонку кригу — отже, знала, де під снігом вода. Тут кроки стали коротшими: підйом. Леся читала ці знаки жадібно, як лист, що може обірватися посередині. Їй хотілося знати, хто він: мисливець, лісник, старатель, старий відлюдник. Але будь-які здогади були розкішшю. Головне — слід вів до диму. Головне — собака гавкав не уві сні. Коли дим став видно виразно, вона спробувала прискоритися, але тіло не послухалося. Тоді Леся почала рахувати не кроки, а відстань від дерева до дерева. Дійти до тієї берези. Тепер до кедра з роздвоєною верхівкою. Тепер до повороту. Маленькі цілі замінили одну велику, бо велика була надто страшною: якщо за поворотом виявиться порожньо, вона вже не підніметься. Але за поворотом був дах. Маленький, чорний від часу, завалений снігом. І над ним — дим, упертий, прямий, людський…
Що ближче був дим, то сильніше Леся боялася, що її не почують. Вона уявляла: двері замкнені, господаря немає, піч догоріла, собака чужий і злий. Надія завжди приводить із собою тінь розчарування. Тому, коли лайка вдарила хвостом по снігу, цей простий звук виявився майже відповіддю: тут живі визнають живих.
Коли дим показався знову, вона вже не вірила очам повністю. Надто багато за ніч обманювало слух і зір. Тому вона перевіряла дим рухом: зробить десять кроків — він зміщується інакше, ніж гілка; нахилиться — він лишається; моргне — не зникає. Отже, справжній…
