Я запевняв майстра, що замкнених кімнат у нас немає, але після його повідомлення з підвалу викликав поліцію

Людмила заплакала.

— Антонові погрожували через борги. Потім почали погрожувати й мені. Я не знала, куди подітися.

— До мене могла прийти.

— Ти вигнав би Антона. Змусив би вибирати.

— Можливо. Ти вибрала мою смерть.

— Мені здавалося, усе закінчиться інакше.

— Як? Підпишу документи, віддам гроші, а потім добровільно зникну?

Вона не відповіла.

— Ти питала про початок оформлення спадщини.

— Я була у відчаї.

— Людина у відчаї може просити допомоги. Участі у вбивстві цим не виправдати.

Вона витерла обличчя.

— Більше ніколи не розмовлятимеш зі мною?

— Зараз я не маю відповіді.

— Я розповім слідству все.

— Не заради мене розповідай. Кажи правду, інакше все життя, що тобі залишилося, повторюватимеш мамину брехню.

Людмила хотіла мене обійняти, але, поглянувши на моє обличчя, зупинилася. Потім пішла.

Огляд закінчився під ранок. Деякі кімнати опечатали, документи й електроніку вилучили. Будинок мав такий вигляд, наче ним пронеслася буря: розчинені шафи, коробки з протоколами, сліди бахіл на підлозі.

Я піднявся до спальні. На туалетному столику Оксани залишилися прикраси, креми, фотографії з поїздки; валізи стояли нерозпаковані. На подушці лежала шовкова хустка з Лазур’я. Я прибрав її в шухляду, зачинив шафу й уперше за тридцять років ліг сам, не чекаючи повернення дружини.

Розбудив мене дзвінок Павла.

— Фонд подав позов до фірми Максима й вимагає арешту його особистого майна. Слідство окремо заблокувало рахунки Ірини, на які йшли гроші.

— Від підприємства сина хоч щось залишилося?

— Майже нічого. Люди звільняються, партнери розривають договори. Після підробленого забезпечення працювати з ним не хочуть.

Павло запевнив мене, що моя компанія захищена.

— Банки підтвердили: обмежень на її майно не накладатимуть. Підробку офіційно зареєстровано.

— Добре.

— Сьогодні треба зайнятися заповітом і сімейними розпорядженнями.

Я сів на край ліжка.

— Компанію їм не залишу.

— Тоді оформлюємо зараз. Інакше почнуть доводити, що на тебе тиснуть або ти не розумієш, які рішення ухвалюєш.

Того самого дня відбулося ще одне незалежне обстеження. Два лікарі підтвердили збереженість мислення, пам’яті та здатності ухвалювати рішення. Засвідчені результати долучили до юридичних документів, після чого ми зустрілися в нотаріуса.

Я скасував колишні довіреності, відкликав банківські розпорядження, доступні Оксані, й змінив порядок спадкування. Автоматично отримати контроль над компанією діти вже не могли. Основна частка мала дістатися професійному фонду управління із зобов’язанням зберегти підприємство й робочі місця. Частина прибутку призначалася працівникам із багаторічним стажем і кільком благодійним організаціям.

Особисті заощадження я розподілив так, щоб родина не могла скористатися ними до завершення кримінальних справ і відшкодування збитків.

— Повністю виключаєш їх? — запитав Павло.

— Поки що так.

— Вони оскаржуватимуть.

— Нехай. Обов’язкові частки, спільне майно — суд визначить, що кому належить. Сам віддавати їм бізнес і гроші я не стану.

Павло кивнув.

— Розумно.

Для Дмитра я зробив окреме розпорядження: оплатив лікування, відновлення та юридичну допомогу. Він виконував моє доручення, ризикував життям і потрапив до підвалу, коли підійшов до правди надто близько.

Через кілька днів я навідав його. Дмитро вже ходив коридором, але швидко втомлювався. На зап’ястках іще залишалися сліди хомутів.

— Оксану й Максима затримали. Решту допитують. Ірина й Антон заговорили, Людмила теж співпрацює.

Він гірко всміхнувся.

— Говорять, коли рятувати себе стає вигідніше, ніж рятувати решту.

— Зможеш виступити свідком?

— Так.

— Зараз ти не зобов’язаний.

— Зобов’язаний. Інакше розкажуть, що ніякої кімнати не було, двері я збудував сам, а вниз прийшов із власної волі.

— Є записи, експертизи.

— Їм не можна залишати навіть найменшої можливості перекрутити те, що сталося.

Дмитро розповів, як у день викрадення зайшов до домашнього кабінету Оксани під виглядом фахівця з комп’ютерної безпеки. Перевірити техніку я йому дозволив, але попросив не попереджати дружину. Він знайшов зашифрований архів і почав копіювання.

Оксана повернулася несподівано рано разом із Максимом, Іриною, Людмилою та Антоном. Судячи з їхньої розмови, вони збиралися обговорити останні приготування до поїздки. Дмитро спробував піти з накопичувачем, але Максим загородив вихід. Під час бійки Антон тримав його, а Максим ударив по голові важкою статуеткою.

— Оксана сказала, що вбивати мене нагорі не можна: залишаться сліди, є камери, сусіди. Наказала віднести вниз.

— Кімнату підготували заздалегідь?