Я запевняв майстра, що замкнених кімнат у нас немає, але після його повідомлення з підвалу викликав поліцію

Він визнав, що допоміг Максимові спустити Дмитра. Стверджував, що той намагався вирватися з кабінету, а Максим ударив його по голові важким предметом. Поки Дмитро був непритомний, йому зв’язали руки й ноги.

— Антон каже, що розраховував на звільнення через кілька годин, — повідомив Зайцев.

— Для короткої розмови знадобилися чотири замки?

— Так йому нібито пояснили. А потім, за його словами, відступати було пізно.

Версію про податковий борг Антон теж перестав обстоювати. Гроші, які він отримав від мене, призначалися людям із підпільних ставок. Він назвав посередників і адресу, куди збирався привезти готівку, якщо переказ не вдасться. Відомості одразу направили до іншого підрозділу.

— Він намагається виторгувати собі м’якші умови, — сказав слідчий. — Але визнану участь у викраденні цим не скасувати.

Людмила заперечувала довше. Плакала, звинувачувала чоловіка, брата й матір, казала, що боялася за Антона й не розуміла, до чого дійшло. Зайцев показав листування з її запитаннями про оформлення спадщини. Після цього вона визнала, що знала про можливу смерть.

Пояснювала вона це словами Оксани: я тяжко хворий і скоро помру в будь-якому разі. Капсули нібито лише прискорять неминуче й позбавлять мене мук.

— Зручно вони собі все пояснили.

— Людмила повторює, що не купувала препарат і не визначала дозу. Однак знала про небезпеку й не зупинила матір: їй потрібні були гроші.

Зайцев повідомив і про те, на що Людмила розраховувала після отримання спадщини.

— Вона визнала, що сподівалася погасити борги Антона.

Оксана з Максимом і далі мовчали. Після півночі приїхав адвокат дружини — відомий юрист, який звик вести майнові та сімейні спори заможних клієнтів. Він зажадав припинити розмови з довірителькою й припустив, що таємну кімнату збудували без її відома.

Зайцев показав, як Оксана після повернення перевіряє замки й запитує бранця, чи живий він. Про цілковите незнання адвокат більше не говорив. Тепер він стверджував, що вона знала про кімнату, але боялася сина й сама звільнити Дмитра не могла.

— Уже робить винним Максима, — сказав я.

— Тепер вони почнуть пояснювати свої вчинки тиском одне на одного, — відповів Зайцев.

Близько другої години ночі він офіційно оголосив про затримання Оксани й Максима за підозрою у викраденні, незаконному позбавленні волі та замаху на вбивство.

Оксану повели першою. Двоє співробітників супроводжували її; кайданки на зап’ястках прикривала легка куртка. Вона трималася спокійно, усе ще намагаючись зберегти гідність і не виказати страху. Біля вхідних дверей зупинилася переді мною.

— Пошкодуєш про це.

— Про що саме?

— Віддав усе чужим, занапастив власних дітей.

— Вони самі вибрали, що робити.

— Ти їх не любив. Компанія завжди важила для тебе більше за сім’ю.

— Тоді ви не жили б стільки років на мої гроші.

Її обличчя перекосилося.

— Тобі хотілося, щоб ми до кінця життя питали дозволу!

— Мені хотілося, щоб ви не крали й не вбивали.

Оксана відвернулася. Максим опирався довше: вимагав постанову, сперечався зі співробітниками, кричав, що Павло мною керує. У передпокої він звернувся до мене.

— Тату, зупини їх. Ще можна все виправити.

— Яким чином?

— Поверну гроші. Відмовлюся від компанії. Усе зроблю, як скажеш.

— І дні Дмитра в підвалі повернеш?

Син заговорив тихіше.

— Я не збирався його вбивати.

— А мене?

Він промовчав.

— Ти знав про капсули. Бачив, що мені гірше. І скаржився, що надто повільно.

— Мама запевняла, що від них не помирають.

— За вечерею ти говорив інше.

— Я був у паніці.

— Через гроші. Не тому, що міг втратити мене.

Його вивели. Ірину, Людмилу й Антона тієї ночі не затримали: вилучили телефони, зобов’язали з’являтися за викликом і заборонили виїзд із регіону. Усі розуміли тимчасовість цих заходів. Ірина вирушила до батьків; Людмила з Антоном поїхали нарізно, навіть не сівши в одну машину.

Перед відходом дочка попросила поговорити без решти. Зайцев дав нам кілька хвилин і залишився неподалік. Людмила стояла в передпокої, притискаючи до грудей сумку.

— Тату, розумію, ти мені не віриш.

— Тут ти маєш рацію.

— Я не хотіла, щоб ти помер.

— А ти щодня бачила, як я працюю.

— Ти слабшав.