Я запевняв майстра, що замкнених кімнат у нас немає, але після його повідомлення з підвалу викликав поліцію

— Є ще знахідка з підвалу.

— Що знайшли?

— За звукоізоляційною панеллю ховали пакет. Запасні хомути, рукавички, записка з датами.

— Які там дати?

— Позначено, коли Дмитрові давали воду. І окремо понеділок. Поруч написано «прибрати». Поки що ми не знаємо, що саме планувалося на цей день.

Я подивився в бік їдальні. У понеділок Оксана поверталася з Лазур’я. Якби майстер не відсунув стелаж, за розрахунками сім’ї я на той час був би мертвий. Дмитро залишався єдиним живим свідком; після мого похорону їм не було б навіщо зберігати йому життя.

Зайцев вийшов. Із кабінету я чув, як родичів одного за одним виводять з їдальні для окремих опитувань. Вони приїхали слухати про спадщину, а тепер кожному належало вибирати, захищати решту чи самого себе.

Огляд почали з підвалу. У присутності Оксани й Максима працівники знову зняли замки й відчинили двері. Сліди на завісах, волокна тканини, уривки пластикових хомутів, плями на дерев’яному стільці, відбитки взуття на бетоні — кожну знахідку фіксували окремо.

Потім Оксану залишили під наглядом у вітальні, Максима відвели до кабінету, Людмилу — нагору. Ірину й Антона розмістили в різних кімнатах. Змовитися про те, що відповідати, вони вже не могли.

Я сидів у їдальні із Зайцевим та одним із понятих. Перед нами залишалися келихи й недоїдені страви. Здавалося, вечеря перервалася лише на кілька хвилин: зараз усі повернуться й займуть свої місця. Але сім’ї, яка сиділа тут раніше, вже не було.

— Вам варто поїхати, — сказав слідчий. — Можливо, закінчимо огляд лише під ранок.

— Я залишуся.

— Тут працюватимуть співробітники, буде техніка, розмови.

— Будинок мій.

Сперечатися він не став. Із підвалу принесли прозорий пакет із невеличким записником. Його теж знайшли за звукоізоляційною панеллю. Зайцев переглянув сторінки з датами й короткими позначками, потім передав пакет співробітникові.

— Схоже, вони записували чергування. Ініціали відповідають іменам ваших рідних.

— Кого?

— Максима, Ірини, Антона. Біля деяких дат є «О». Можливо, Оксана.

У записнику розподіляли приїзди до будинку: перевірити бранця, принести воду. Останній запис стояв під понеділком, днем повернення дружини: «Після похорону прибрати». Прочитати ці слова інакше було важко.

— Отже, після моєї смерті збиралися позбутися Дмитра.

— Імовірно. Але висновок ще треба підкріпити експертизами й показаннями.

У кабінеті Максим підвищував голос, вимагаючи адвоката й називаючи своє утримання незаконним. За кілька хвилин Зайцеву повідомили: на запитання син відповідати відмовився. Оксана теж скористалася правом мовчати.

Ірина, навпаки, попросила дати показання без чоловіка. Її провели повз їдальню. На мене вона не глянула; обличчя набрякло від сліз, руки тремтіли.

— Я співпрацюватиму, — повторювала вона співробітникові, який її супроводжував. — Розповім усе. Тільки не повертайте мене до Максима.

Її допитували в гостьовій кімнаті. Розмови я не чув. Приблизно через годину Зайцев повернувся.

— Ірина називає організаторами Оксану й Максима. Себе виставляє випадковою свідкою.

Зайцев повідомив і про її зізнання: воду Дмитрові приносила вона.

— Каже, що боялася його смерті.

— І причину, через яку його замкнули, знала.

— Так, визнала й це. Але викрадення намагається відокремити від отруєння. За її версією, Оксана говорила про тимчасову слабкість: препарат мав змусити вас поступитися управлінням компанією.

— Максим за столом пояснював те саме.

— Схоже, цю версію вони підготували заздалегідь.

Із показань Ірини я дізнався, що за кілька місяців до поїздки Оксана почала говорити дітям про нібито стрімке погіршення мого стану. Переконувала: підприємство розвалиться або дістанеться чужим. Ще вона приписувала мені намір позбавити сім’ю спадщини й віддати більшу частину майна благодійним організаціям.

Таких рішень я не ухвалював. Але діти охоче повірили в брехню: вона виправдовувала їхній страх залишитися без грошей. За словами Ірини, мати запропонувала прискорити моє усунення. Спочатку розраховували на висновок про порушення пам’яті та довіреності. Коли з’ясувалося, що я й далі працюю і добровільно управлінням не поступлюся, задумали використати капсули.

— Ірина стверджує, що точного складу не знала, — продовжив Зайцев. — Бачила флакон, чула лише про слабкість.

— Але розмови про строки моєї смерті чула теж.

— Листування це підтверджує. Її пояснення перевіримо.