Я запевняв майстра, що замкнених кімнат у нас немає, але після його повідомлення з підвалу викликав поліцію

Назад я приніс і папку, і свою ручку.

— Покажи папери ще раз.

— Тату, вже пізно. Тобі час лягати.

— Підпишу. Тільки спершу розкладу аркуші, як мені зручно, бо ще переплутаю.

Удаючи розгубленість, я підмінив стос. Максим майже не читав: він стежив за тим, щоб на паперах з’являлися підписи.

— Тут, — сказав він, указуючи потрібний рядок.

Я поставив підпис. Ірина стояла позаду чоловіка й не відводила погляду від моєї руки.

— Тепер наступний аркуш, — поквапив син.

Так я підписав підготовлені копії заяви про передачу повноважень, довіреності та підтвердження, що ознайомився з медичним висновком. Максим указав мені чотирнадцять місць. Перед останнім підписом я затримав ручку.

— Оксана знає?

— Авжеж. Вона й просила тебе підписати. Ми домовилися про все, коли вона ще не поїхала.

— Лікаря теж запросили на її прохання?

Максим відповів після короткої паузи:

— Так. Мама першою помітила, що ти забуваєш важливе.

— І ви вирішили віддати компанію тобі?

— Не віддати, тату. На певний час забезпечити їй захист.

— Від чого?

— Від помилок, яких ти можеш припуститися, поки хворієш.

Прихований мікрофон записував усю розмову. Син своїми словами пов’язав Оксану з документами та лікарем, підтвердив використання сумнівного висновку й свій намір керувати компанією.

Коли я поставив останній підпис, Максим одразу зібрав аркуші. Швидко підрівняв стос і сховав у портфель.

— Закінчили, — сказав він із полегшенням. — Тепер можеш ні про що не тривожитися.

Ірина теж усміхнулася невимушеніше. Вони вважали, що тепер мають усе необхідне.

— Чаю вип’єте?

— Давай не сьогодні. Тобі потрібен відпочинок, — відповів Максим.

Вони зібрали свої речі, побажали мені доброї ночі й пішли до дверей. Уже на ґанку син знову почав мене повчати.

— Більше нікому нічого не підписуй. Павлові теж.

— Гаразд.

— І в офіс завтра не їдь.

— Залишуся вдома.

З дверей я спостерігав, як він дбайливо вкладає портфель у багажник. Машина проминула ворота, потім зникла за поворотом. Лише після цього я розправив плечі й пішов назад до їдальні.

За кілька хвилин співробітники, що вели спостереження, спустилися з приміщення над гаражем. Один узяв резервний запис, інший зв’язався із Зайцевим.

— Розмова записалася нормально?

— Чути все, до останнього слова.

Я зателефонував Павлові.

— Копії він повіз із собою.

— Чудово. А оригінали, які він приніс?

Мій погляд зупинився на нижній шухляді серванта, куди я сховав справжній стос.

— Тут.

— Залиш як є. Зайцев забере їх як доказ. Уранці Максим спробує пустити підписані аркуші в діло.

— Не заважатимемо.

— Банк попереджено. Нотаріальної довіреності в нього немає, висновок лікаря неправдивий. Він лише додасть до справи ще одну спробу.

Зайцев приїхав уже пізно ввечері. Переглянувши запис, він особливо зосередився на тому, як Максим та Ірина розповідали про візит лікаря.

— Треба з’ясувати, чий підпис стоїть на висновку. Якщо за нього заплатили, а огляду не було, з’явиться ще один учасник.

— Максима поки не затримають?

— Поки ні. Нам необхідно записати не лише слова. Завтра він сам пред’явить документи банку або віднесе їх туди, де реєструють зміни. Його дії теж зафіксують.

Наступного ранку син з’явився у відділенні банку, що обслуговувало мою компанію. Передавши підписані копії, він зажадав негайного доступу до рахунків. Менеджер виявив, що нотаріального посвідчення немає, і відмовився будь-що змінювати.

Максим перейшов до погроз: батько тяжко хворий, а банк не дає врятувати підприємство. На підтвердження він пред’явив медичний висновок і заявив, що вже має право представляти мене. Камери та внутрішні мікрофони записали всю розмову.

Далі він подався до офісу компанії. До приймальні охорона його впустила, далі — ні. Начальник служби безпеки спокійно повідомив, що власник розпорядився тимчасово обмежити йому доступ до закритих приміщень.

Одразу після цього зателефонував Максим.

— Тату, що відбувається? Мене в офіс не пускають.

— У який офіс? — запитав я сонним голосом.

— У компанію! Ти ж учора підписав мені папери.

— Які ще папери?

Він замовк, потім відповів:

— Які я тобі привіз.

— Не пригадую.

— Годі, тату, це не смішно. Скажи охороні телефоном, щоб мене пропустили.

— Мені нездужається.

— Тобі треба лише набрати номер. — Тепер у голосі чулася злість. — Ти розумієш, що можеш погубити справу всього свого життя?

— Ти обіцяв узяти все на себе.