Я запевняв майстра, що замкнених кімнат у нас немає, але після його повідомлення з підвалу викликав поліцію

Я відповідав неквапливо, плутав прізвища, згадував застарілі коди.

— Головний бухгалтер у нас Ігор Матвійович, правильно?

Максим виправив мене, назвавши інше ім’я. Тим часом бухгалтера справді звали Ігор Матвійович. Син не знав навіть цього. Сперечатися я не став.

— Так, звісно. Переплутав.

Він поклав долоню мені на плече.

— Тату, може, відпочинеш від справ? Хоча б тимчасово. За компанією треба постійно стежити.

— На кого ж її залишити?

— На мене. Допоможу, це нескладно.

Ірина обернулася від плити.

— Максим давно збирався запропонувати, тільки боявся образити вас. Для нього важливо зберегти все, що ви створили.

Я опустив погляд, витримав кілька секунд.

— Можливо, ви маєте рацію.

Вони знову перезирнулися.

За вечерею син продовжив перевірку. Питав, чи не залишаю я ввімкнену плиту, чи не траплялося заблукати за кермом, чи не телефонували люди, яких я не впізнавав.

— Мама сказала, ти вже дати плутаєш.

— Оксана любить перебільшувати.

— Вона хвилюється.

— Із Лазур’я?

Максим силувано всміхнувся.

— Їй теж потрібно відпочивати.

Я жував повільно, вдаючи, що апетиту майже немає. Ірина кілька разів пропонувала запросити лікаря, але після кожної відмови поспішно облишала цю тему. Справжнього лікаря їм не треба було: незалежне обстеження могло зірвати все, що вони підготували.

Коли тарілки спорожніли, Максим сходив у передпокій по шкіряний портфель. Поставивши його на стіл, син кілька секунд не вимовляв ані слова — немов мав заговорити про щось неприємне.

— Тату, нам залишилося обговорити ще дещо.

— Про що ти?

Він вийняв товсту пачку паперів.

— Це щодо компанії. Звичайне оформлення, нічого складного. На час твого відновлення треба розібратися з повноваженнями.

— Для цього в мене є Павло.

— Він людина старого гарту: будь-яку просту річ розтягує на нескінченне листування. А ці папери вже перевірили.

Максим розклав переді мною сторінки. Першою йшла заява: я тимчасово передавав йому частину управлінських повноважень. За нею лежали довіреності, протоколи, дозволи розпоряджатися рахунками компанії. Серед них виявився й медичний висновок. Лікар, чий підпис стояв унизу, був мені незнайомий; проте він стверджував, що тяжкий розлад пам’яті вже заважає мені управляти власним майном.

— А це навіщо? — Я вказав на висновок.

Син квапливо перевернув аркуш.

— Банку потрібна формальність: пояснення, чому я тимчасово беру на себе частину обов’язків.

— Тут сказано, ніби я не усвідомлюю своїх дій.

— У юристів вічно такі жорсткі вислови. Не бери в голову.

— Я з цим лікарем зустрічався?

Максим подивився мені в очі.

— Тату, невже ти забув?

Я повільно похитав головою.

— Він приїжджав кілька тижнів тому, — підхопила Ірина. — Оксана тоді була вдома. Ви з ним довго розмовляли у своєму кабінеті.

Ані затинки, ані розбіжностей: вони говорили спокійно, підтримуючи ту саму брехню. Схоже, цю версію вони обрали заздалегідь.

— Мабуть, із пам’яті випало.

Максим дістав золоту ручку й поклав на заяву.

— Тут підпишеш, потім тут, і ще наприкінці. Рахунки та працівників я візьму на себе. Ти зможеш відпочивати.

— Чому ж тут дозволено продавати майно компанії?

Він насупився.

— Продавати я нічого не збираюся.

— Але право на це ти отримуєш. Ось цей рядок.

З його реакції було видно: він не розраховував, що я до нього дістануся.

— Такі формулювання всюди стоять. Інакше банк не надасть повного доступу, коли знадобиться терміново щось вирішити.

— Що, наприклад?

— Ну, якщо твій стан погіршиться, — тихо відповів він, майже з турботою.

Я дивився на сина й згадував його повідомлення, пов’язане з Оксаною: «Процес іде надто повільно, кредитори чекати не будуть».

— Він уже погіршився. Навіть читати важко.

Обличчя Максима стало менш напруженим.

— Не змушуй себе. Я сам укажу всі місця для підпису.

Я взяв золоту ручку й навмисне дав пальцям затремтіти.

— Ні, цією незручно. У кабінеті лежить моя, звичайна.

Син роздратовано втягнув повітря, але тієї ж миті знову всміхнувся.

— Гаразд, принести?

— Сам сходжу.