Я запевняв майстра, що замкнених кімнат у нас немає, але після його повідомлення з підвалу викликав поліцію

Я витримав довгу паузу.

— Не пам’ятаю.

— Як можна не пам’ятати?

— Якийсь чоловік приїжджав із паперами. З банку, здається.

На іншому кінці стало тихо.

— Хто приїжджав?

— Ім’я забув. Не знаю.

— Ти щось підписав?

— Можливо.

Дихання Максима почастішало.

— Слухай мене, тату. Більше нікому нічого не підписуй. Жодній людині. Завтра привезу потрібні документи, перевірю сам.

— Добре.

— І адвокатові не телефонуй. Павло тебе ще більше заплутає.

Я подивився на Павла, який сидів навпроти.

— Не зателефоную.

— Чудово. Увечері приїдемо.

Максим від’єднався. Кілька секунд ми мовчали.

— Він переконаний, що ти вже майже не розумієш, що відбувається, — сказав Павло.

— Вісім місяців вони до цього йшли.

За вікнами сутеніло. На кухні залишався підмінений флакон, у підвалі камера стежила за дверима, за якими, як вважала Оксана, був замкнений Дмитро. Банки перевіряли підробки, а Антон намагався переказати позику людям, пов’язаним із незаконними ставками.

Уперше за багато місяців сімейний план дав збій, хоча вони ще цього не помічали. У їхньому уявленні я залишався хворим, слабким старим: забував імена, плутався в паперах і приймав капсули дружини. Завтрашнім приїздом Максим збирався остаточно забрати компанію.

Наступного дня я встав рано. Майже безсонна ніч не залишила звичної втоми: лікування вже допомагало виводити токсичну речовину, і вперше за кілька місяців думки стали яснішими. Пальці ще тремтіли, але тепер я знав чому й більше не звинувачував вік.

Близько дев’ятої ранку Максим написав: «Приїдемо на 18:00. Вечерю приготує Ірина, сам нічого не роби». Учора він намагався дістатися до корпоративних рахунків, сьогодні знову вдавав турботливого сина. Повідомлення я переслав Зайцеву.

Через пів години приїхали два співробітники. Один перевіряв камери в їдальні та вітальні, другий установив додатковий мікрофон біля обіднього столу. Павло привіз теку, яку слід було залишити в кабінеті на випадок, якщо Максим вирішить перевірити, чи здатен я читати папери.

— Справжніх документів не підписуєш, — нагадав він. — Привезе звичайні копії без нотаріуса — можеш підписатися на підготовлених нами примірниках. Вони мають вигляд справжніх, але сили не мають. Усе записуватиметься. Запропонує їхати до нотаріуса — пошлешся на погане самопочуття. Головне, нехай сам пояснить, чого хоче.

Перед тим як піти, Павло уважно подивився на мене.

— З роллю обережніше. Максим тебе все життя знає.

— Він знає того, кого вважає отруєним і безпорадним.

— Отже, показуй слабкість, тільки не вдавай божевільного старого. Інакше він вирішить, що від підпису жодної користі.

Після обіду я прибрав робочі папери. На столі залишив старий щоденник і кілька неоплачених рахунків, переодягнувся в м’який домашній кардиган. Перед дзеркалом опустив плечі, повільно пройшов кімнатою, повторив кілька разів одну фразу, ніби забуваючи її середину. Грати це було неприємно. Але син із дружиною мали побачити очікувану картину.

Близько шостої вечора його машина зупинилася на під’їзній доріжці. Я змусив гостей почекати, перш ніж відчинити. Максим стояв із двома пакетами продуктів, Ірина — з дорогим вином. Вона тепло усміхалася, наче попереду була звичайна сімейна вечеря.

— Тату, чому так довго?

— Дзвінка не почув.

Максим швидко оглянув моє обличчя, поставу, рухи.

— Блідий ти. Погано спав, мабуть.

Ірина обійняла мене й трохи довше, ніж годилося, тримала руки на моїх плечах.

— Аркадію Степановичу, самому вам не можна. Добре, що ми приїхали.

На кухні вона взялася викладати м’ясо, овочі, готові закуски. Кожну дію супроводжувала гучними поясненнями, ніби перед нею сиділи глядачі.

— Сьогодні працювати заборонено. Сидіть, відпочивайте. Решту ми зробимо.

Я вмостився біля кухонного острівця. Максим налив води, поставив поруч зі мною склянку.

— Ранкові таблетки випив?

— Які?

Він на мить завмер.

— Мамині. Ті, що вона залишила.

— А, ці. Мабуть, випив.

Син перезирнувся з Іриною.

— Чому «мабуть»?

Я насупився, вдаючи, що намагаюся пригадати.

— У ванній флакон стояв. Дві капсули випив. Чи це вчора було?

На обличчі сина з’явилося ледь помітне задоволення.

— Нічого страшного, — промовив він лагідно. — Тільки не забувай приймати. Мама спеціально замовляла.

— Тобі теж розповідала про них?

— Звісно. Ми ж усі хвилюємося за тебе.