Життя без прикрасМаксима принесли лише на п’ять хвилин. Чорні очі, Оксанині ямочки на щоках. Онук ухопився за мій палець і тримав його, не бажаючи відпускати.
Потім Хатідже, повна няня років п’ятдесяти, понесла хлопчика вкладати спати. Оксана пішла слідом: без матері Максим не засинав.
Нас залишилося четверо. Айше ханим відкинулася на стільці й лагідно всміхнулася мені. До сина вона звернулася турецькою:
— Усміхайся йому, синку, він не розуміє жодного слова. На весіллі сільський учитель сидів би так само — подивися на нього.
Серкан скривився.
— Мамо, тихіше.
— Можна хоч кричати, — відповіла вона, знизавши плечима. — У неділю він відлетить, а в понеділок доктор Їлмаз забере її до клініки. Висновок. Суд. І покінчимо з цією божевільною. Дитину суд залишить тобі, її відправимо до татуся. Нехай лікує у себе вдома.
— А раптом вона відмовиться їхати?
— Божевільних не питають. — Айше ханим відламала хліба. — Сьогодні дай їй таблетки, як завжди. Нехай на святі побачать її такою всі гості.
На самому краю тарілки безшумно лягла виделка: я опускав її повільно. За сорок років роботи я навчився сповільнювати рухи рук, коли страшно. Лікар, який піддався переляку, здатен убити швидше за будь-яку отруту.
Я промокнув губи серветкою й підвів погляд. Сваття далі дивилася на мене, чогось очікуючи. Пізніше я зрозумів: вона перевіряла. Перевіряла постійно.
Довелося всміхнутися так, як усміхається втомлений, трохи глухуватий старий дід: розмова йому незрозуміла, зате їжа припала до смаку.
— Серкане, скажи мамі: ягня чудове. Моя покійна дружина готувала таке на свята.
Зять переклав лише:
— Йому сподобалося.
— Ще б пак! У нього в місті такого не їдять, — сказала Айше ханим з усмішкою.
Вона поклала мені ще ягнятини. Я з’їв добавку. Всю. До останнього шматочка. Навіть їсти, коли хочеться перекинути стіл, можна навчитися.
Мехмет бей на іншому кінці столу підняв склянку з водою. Склянка тремтіла в його руці. Так і не зробивши ковтка, він поставив її назад і втупився в скатертину, уникаючи дивитися на дружину й сина.
Після вечері Оксана пішла зі мною на третій поверх, до гостьової кімнати. Поки ми піднімалися, їй двічі довелося зупинятися, щоб перевести подих.
Біля дверей вона обійняла мене й заговорила пошепки:
— Тату, не звертай уваги. Я втомлююся, от і все. Лікар каже, післяпологова депресія затягнулася. П’ю вітаміни, уже краще.
І знову всміхнулася — з тією затримкою, яку я помітив іще на сходах.
— Доню, йди відпочивай, — сказав я, поцілувавши її в чоло.
Коли Оксана пішла, я зачинив двері й сів на край ліжка, не вмикаючи світла. Поклав долоні на коліна. За вікном сяяв міст через Босфор: його вогні тяглися, як намисто. Знизу долинав сміх Айше ханим.
У голові без кінця звучало: «Божевільних не питають». Ці слова вдарили сильніше за будь-який снаряд у вісімдесят шостому році.
Сім років тому я втратив Ларису. Рак забрав її за чотири місяці. Я був головним лікарем, бувало, по три рази за зміну витягував людей з того світу, але дружині допомогти не зміг.
Оксані тоді було двадцять чотири. Нас залишилося двоє, і, мабуть, я тримався за неї надто міцно. Перший тиждень після похорону донька ночувала в моєму кабінеті на старому дивані — сама залишатися не могла.
Потім вона сама зібрала мене на роботу, випрасувала сорочку.
— Тату, мама не хотіла б, щоб ти сидів отак.
У двадцять чотири роки їй доводилося втішати батька.
Оксана навчалася в столиці на дизайнерку інтер’єрів. Серкан там готував диплом у бізнес-школі. Уважний красень, квіти, ресторани, та південна ґречність, із якою чоловік відчиняє перед жінкою кожні двері. Донька поруч із ним світилася.
Я не відчував до нього неприязні — радше не міг його зрозуміти. Насторожувала дрібниця, а дрібницям я звик довіряти: варто було матері зателефонувати, як він одразу вставав з-за столу й виходив. Посеред будь-якої фрази, під час будь-якої розмови. Чоловікові було тридцять років.
Весілля відбулося чотири роки тому в Стамбулі, у готелі на березі. Гостей зібралося чотириста. Усе було влаштовано з розмахом, а мене посадили подалі, до троюрідних тітоньок.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.