Я приїхала до пологового будинку до сестри, але біля воріт незнайомка схопила мене за руку, а потім відчинилися службові двері

Я стояла, відчуваючи на шкірі тепло чужих пальців, дивилася на цей службовий вихід і злилася на себе за те, що піддалася на провокацію вуличної волоцюжки. Десь на сусідній вулиці пронизливо загуділа вантажівка.

— Скільки ще стояти? — з викликом спитала я, відчуваючи, як роздратування поступово поступається місцем цілком незрозумілому тваринному страху.

— Ось зараз, — циганка різко розтиснула пальці й відступила на пів кроку назад.

Пролунав металевий клац. Бічні двері зі скрипом прочинилися. Спершу на вулицю вийшов чоловік. На ньому були знайомі сині джинси й темна весняна куртка. Високий, спортивної статури, з характерною короткою стрижкою темного волосся. На напівзігнутих руках він дбайливо притискав до грудей щільний блакитний конверт для новонароджених.

Усередині мене все обірвалося. Подих перехопило так різко, наче хтось щосили вдарив мене під дих. Це був Віктор, мій чоловік, який півтори години тому запевняв мене, що поспішає на роботу. Я застигла, перетворившись на соляний стовп. Очі відмовлялися вірити. Я дивилася, як він обережно поправляє край блакитної тканини, під якою вгадувалося крихітне тільце.

Можливо, це якась жахлива помилка, галюцинація від недосипання. Просто неймовірно схожий чоловік у такому самому одязі. Але слідом за чоловіком із напівтемряви лікарняного коридору ступила жінка в накинутому поверх сорочки лікарняному халаті, зі світлим кучерявим волоссям, що спадало на плечі. Світлана, моя рідна сестра, яка саме цієї миті мала лежати в палаті, оговтуючись після важкої ночі.

Я втратила опору. Рука сама собою потягнулася до кованих прутів огорожі, щоб утримати тіло у вертикальному положенні.

— Дихай, — пролунав біля вуха тихий шепіт циганки. — Просто дихай.

Але легені відмовлялися працювати. Віктор і Світлана стояли біля службового виходу в невеликому подвір’ї, утвореному двома корпусами будівлі. Чоловік щось тихо говорив, і його губи розтягнулися в широкій щасливій усмішці. Такій, якої я не бачила в нього жодного разу за всі два роки шлюбу. Він не зводив очей із конверта.

Світлана дзвінко розсміялася, поправляючи волосся вільною рукою. Вони виглядали як сім’я, як ідеальна любляча подружня пара, що щойно здобула свій головний скарб. Цього просто не може бути. Мозок відчайдушно опирався реальності.

Я змусила себе відірватися від огорожі й зробила непевний крок уперед. Озирнулася — циганки вже не було. Вона наче розчинилася в ранковому тумані. Віктор подивився на немовля. Потім підвів очі на Світлану й промовив якусь фразу. Та вдоволено кивнула, притулившись плечем до його грудей.

Керуючись лише інстинктами, я безшумно пішла вздовж стіни будівлі, намагаючись триматися в тіні. Я сховалася за масивним виступом цегляної кладки за кілька кроків від них. Подвір’я було влаштоване як колодязь. Будь-який звук багаторазово відбивався від старих стін і розносився напрочуд чітко.

— Не хвилюйся, я їй усе як слід поясню, — долинув до мене голос Світлани. Той самий голос, який я знала з перших днів її життя.

— Упевнена? А раптом не впустить? — У тоні Віктора промайнула напружена невпевненість.

— Впустить. — Світлана фиркнула, і цей зневажливий звук боляче вдарив мене. — Скажу, що батьки виживають мене зі світу, що мені з дитиною абсолютно нікуди йти. Вона ж моя правильна старша сестра. Не залишить сирітку з немовлям на вулиці. А як в’їдемо, там уже справа техніки.

Запала коротка пауза. Із блакитного конверта долинуло тихе невдоволене кректання.

— Головне, щоб план спрацював, — важко зітхнув Віктор. — Ти пам’ятаєш цифри?

— Авжеж, пам’ятаю. — Голос сестри став діловим, холодним. — Квартира величезна, трикімнатна в центрі. Дісталася їй від старої карги, лише на її ім’я. Продамо за шість мільйонів, це взагалі не проблема. Купимо дві скромні однокімнатні по два з половиною мільйони. На різницю ти спокійно закриєш свій величезний борг за кредитами. Скільки там у тебе висить?

— Один мільйон. Так, головне, щоб вона нічого не запідозрила завчасно.