Я приїхала до пологового будинку до сестри, але біля воріт незнайомка схопила мене за руку, а потім відчинилися службові двері

З об’ємним шарудливим пакетом покупок я закрокувала в бік лікарні. На душі було так легко, ніби в мене за спиною виросли крила. Мій племінник, крихітна, нова людина, якої вчора ще не було у Всесвіті, а сьогодні він прийшов у цей світ.

Стару будівлю міського пологового будинку звели ще в середині минулого століття. Подекуди облуплена штукатурка, масивні колони біля головного входу, але водночас бездоганна репутація лікарів. Я сама з’явилася на світ у цих стінах.

Мама часто згадувала, як важко їй далося моє народження. Мучилася понад добу. А от зі Світланою все минуло напрочуд швидко й легко: впоралися за три години.

Біля масивних кованих воріт уже товпилося кілька людей. Схвильовані жінки з передачами в прозорих пакетах, чоловік з величезним букетом червоних троянд, який переминався з ноги на ногу. Усі вони чекали на офіційний початок годин відвідувань.

Я глянула на екран телефону. Чекати залишалося ще близько пів години. Прихилившись спиною до прохолодного паркану, я обережно поставила пакет із подарунками на асфальт. Ноги з незвички трохи гули.

Хотіла погортати стрічку новин, але батарея телефону зрадливо блимала червоним індикатором, майже розрядилася. Саме в цю мить я й звернула на неї увагу. Циганка сиділа на низькій бетонній тумбі. Молода жінка, на вигляд не більш як 35 років, у яскравій, але запиленій спідниці, у потертій демісезонній куртці. Дитина на руках, коробка для милостині.

Зазвичай я минаю таких людей, намагаючись не дивитися в їхній бік. Містом ходило надто багато моторошних чуток про те, що немовлят беруть напрокат у неблагополучних родин спеціально для вуличного жебрацтва. Але сьогодні моє серце було так переповнене радістю, що я, не роздумуючи, полізла до кишені куртки по дріб’язок. Нащупала там близько 30. Зробивши пару кроків у її бік, я кинула монети до картонки. Вони глухо дзвякнули.

— Дякую тобі, красуне, — промовила циганка.

Я коротко кивнула й уже збиралася розвернутися, щоб відійти назад до воріт. Але жінка раптом різким, майже котячим рухом підвелася з тумби й опинилася просто переді мною, наглухо перегородивши дорогу. Я мимоволі здригнулася й ступила крок назад. Вона стояла впритул. Я могла розгледіти кожну дрібну зморшку на її смаглявому, обвітреному обличчі. Дитина в її руках спала так тихо, що здавалася неживою.

— Перепрошую, вам іще щось потрібно? — чемно, але з ноткою роздратування запитала я.

Циганка простягнула руку й мертвою хваткою вчепилася в моє зап’ястя.

— Чекай тут, — тихо, але владно наказала вона. — П’ять хвилин. Просто почекай.

— Що? — Я здивовано насупилася й спробувала вивільнити руку. — Відпустіть. Мені треба йти до сестри. Прийом скоро почнеться.

— Чекай. — Вона стиснула пальці так сильно, що шкіра на моєму зап’ясті натягнулася. — Просто стій тут. Незабаром побачиш те, що мусиш.

Усередині почало закипати обурення. Усе зрозуміло. Класична схема вуличного шахрайства. Зараз почнуться туманні передбачення прийдешніх бід, ворожіння по руці, виманювання великих купюр, щоб зняти порчу.

— Я зовсім не маю часу. Негайно відпустіть мою руку, інакше покличу охорону, — підвищила голос я.

Але циганка навіть не кліпнула. У її неймовірних бездонних очах не відбилося ані краплі страху перед моєю погрозою. Лише та сама моторошна, гнітюча жалість.

— П’ять хвилин, — повторила вона вже значно м’якше, майже лагідно. — Стій ось тут, нікуди не йди й дивися он туди.

Вона ледь помітно кивнула в бік бічного подвір’я, туди, де виднілися обшарпані службові двері без розпізнавальних знаків.

— Та що ви таке верзете?

Я нервово озирнулася, шукаючи очима підтримки в інших відвідувачів. Чоловік із трояндами захоплено сперечався з кимось телефоном, відвернувшись до дороги. Жінки з пакетами збилися в гурток і обговорювали дитячі суміші. Нікому не було до нас діла.

— Послухай мене уважно. — Циганка нахилилася до мене так близько, що я вловила запах старої тканини й чомусь сушеного полину. — Мені не потрібні твої гроші, просто зачекай.

Я важко ковтнула. У горлі раптом пересохло, наче туди насипали піску. Спробувала ще раз вивільнити руку. Жінка тримала міцно, але без лихого наміру.

— Ви мене лякаєте. Будь ласка, відпустіть.

— Я відпущу рівно через п’ять хвилин. Просто стій і дивися.