Я приїхала до пологового будинку до сестри, але біля воріт незнайомка схопила мене за руку, а потім відчинилися службові двері

Невдовзі знову пролунав дзвінок. Цього разу приїхав працівник приватного охоронного агентства. Це був високий, кремезний чоловік років сорока з короткою стрижкою та уважним, чіпким поглядом. Одягнений він був у непомітну чорну куртку й темні джинси.

— Добрий вечір. Павло, агентство «Щит», — відрекомендувався він, показавши службове посвідчення.

— Добрий вечір, Павле, проходьте.

Я провела його на кухню й коротко, без зайвих емоцій, окреслила ситуацію, що на нас чекала.

— Мій чоловік скоро повернеться додому. Замки я щойно змінила. Його речі зібрані у валізи біля дверей. Я збираюся оголосити йому про розлучення й виставити з квартири. Зважаючи на те, що він планував великі махінації з моєю нерухомістю, реакція може бути неадекватною. Мені потрібно, щоб ви просто були поруч і припинили будь-які спроби фізичного тиску чи спроби прорватися всередину.

Павло спокійно кивнув, присідаючи на край табурета.

— Зрозумів, Ірино Юріївно. Не хвилюйтеся, ми діємо суворо в межах закону, але свою справу знаємо добре. Я стоятиму за вашою спиною. Якщо він почне розпускати руки чи кричати, я втручуся. До квартири він не ввійде.

Я поставила на плиту чайник і запропонувала охоронцеві чаю. Час тягнувся болісно повільно. Стрілки настінного годинника, здавалося, застрягли в густому сиропі. П’ята година, пів на шосту. Зазвичай Віктор повертався з роботи близько 6:00 вечора.

Я сиділа в кріслі у вітальні, дивлячись у вікно на весняне небо, що темніло, і дослухалася до кожного звуку в під’їзді. Усередині мене було дивовижно тихо: ні страху, ні паніки, лише туго натягнута струна очікування.

Рівно о двадцятій хвилині сьомої на сходовому майданчику почулися знайомі важкі кроки. Вони наблизилися до наших дверей і стихли. Пролунав характерний металевий брязкіт. Віктор вставив свій ключ у замкову щілину.

Я підвелася з крісла. Павло, який сидів на кухні, миттєво опинився поруч зі мною в коридорі, безшумно ступаючи паркетом. Ключ дряпнув метал, але не повернувся. За дверима почулося невдоволене бурмотіння. Знову брязкіт, наполегливіший. Потім ключ витягли й з помітним зусиллям вставили назад. Замок лишався неприступним.

Після короткої паузи тишу квартири прорізав різкий, вимогливий звук дверного дзвінка. Я підійшла до дверей. Павло став за пів метра від мене, заклавши руки за спину. Його поза виражала абсолютний кам’яний спокій, який передався й мені.

Я клацнула засувкою й прочинила двері, лишивши їх на міцному сталевому ланцюжку. У вузькому отворі я побачила Віктора. Він стояв на майданчику, роздратовано насупивши брови. У руках він тримав свій шкіряний робочий портфель.

— Іро, що це за дурні жарти? — невдоволено почав він з порога, намагаючись зазирнути всередину. — Чому мій ключ не підходить? Замок зламався?

— Замок не зламався, Вікторе, — мій голос пролунав рівно, холодно й твердо. — Замок змінено.

Він нерозуміюче кліпнув.

— Тобто змінено? Навіщо? Відчини двері. Я втомився як собака. Хочу їсти й у душ.

— Ти більше не ввійдеш до цієї квартири, — відрізала я.

Обличчя Віктора витяглося. Роздратування поступилося розгубленості, яка стрімко переростала в лють. Він поклав долоню на край дверей і спробував потягнути їх на себе, але сталевий ланцюжок натягнувся до межі, не пускаючи його всередину.

— Іро, що ти верзеш? Що це за істерики на рівному місці? Негайно пусти мене додому!

— У тебе тут більше немає дому. І жодних істерик немає. Є лише голі факти.

Я дивилася просто в його бігаючі очі.

— Я була сьогодні вранці біля старої будівлі лікарні, Вікторе, біля службового входу. Я стояла за цегляним виступом лише за три метри від вас.

Він завмер. Фарба миттєво зійшла з його обличчя, лишивши тільки попелясту, нездорову блідість. Його губи здригнулися.

— Про що ти говориш? Я був на складі, — спробував він удатися до звичної брехні, але голос зірвався.

— Не напружуйся, — жорстко перебила я його, не даючи отямитися. — Я чула кожне ваше слово, усе обговорення. Я знаю, що немовля, яке народила Світлана, — твоє. Я знаю про ваш геніальний план зареєструвати її тут, вижити мене на вулицю й продати житло за шість мільйонів.

Віктор важко ковтнув. Він зацьковано озирнувся довкола, наче шукаючи шляху для відступу.

— Іро, послухай, ти все неправильно зрозуміла. Це не те, чим здається.

— Не те? — я гірко всміхнулася. — Тоді, може, твоє листування з моєю сестрою на твоєму планшеті пояснить мені краще. Те, де ви цілий рік смієтеся з мене, обговорюєте, яка я зручна й дурна. Я зробила копії всіх повідомлень. І, до речі, я тепер знаю про твій борг в один мільйон. Тож не намагайся викручуватися. Ти жалюгідний у цьому.