Я приїхала до пологового будинку до сестри, але біля воріт незнайомка схопила мене за руку, а потім відчинилися службові двері

Кожне повідомлення, де вони цинічно обговорювали продаж моєї квартири, успадкованої від бабусі Раїси. Кожне зізнання в таємних зустрічах, кожну цифру боргів Віктора, той самий один мільйон, який вони збиралися погасити за рахунок моєї житлоплощі, фотографії, де сестра позувала в моїй спальні. Зібравши цю огидну колекцію доказів, я зайшла до своєї електронної пошти й надіслала всі файли на свою особисту адресу. Потім, для цілковитої певності, переслала їх до захищеного хмарного сховища. Дочекавшись завершення завантаження, я вимкнула планшет, поклала його на дно своєї місткої сумки й застебнула блискавку. Тепер головна зброя Віктора була надійно схована. Він більше не зможе видалити листування й виставити мене божевільною істеричкою, якій усе привиділося.

Наступним кроком було очищення простору. Я пройшла до коридору, дістала старий табурет і дотягнулася до верхніх дверцят вбудованої шафи. Там, на антресолях, припадали пилом дві величезні дорожні валізи з цупкого темного пластику. Я насилу стягнула їх униз. Вони глухо вдарилися об паркет. Розчинивши валізи посеред спальні, я підійшла до шафи-купе, відчинила стулку, за якою висіли речі Віктора. Ідеально випрасувані сорочки, строгі штани, теплі джемпери. Я завжди сама прала й прасувала його одяг, дбаючи про те, щоб мій чоловік мав бездоганний вигляд. Скільки годин свого життя я провела, стоячи з праскою біля прасувальної дошки? Я знімала його речі з вішаків і без жалю, без сліз кидала до валізи. Я не складала їх рівними стосами, як робила це перед нашими рідкісними відпустками, а просто м’яла й жбурляла. Туди ж полетіли джинси, футболки та спідня білизна.

Потім я перейшла до ванної кімнати, згребла з полиці його дорогу піну для гоління, бритву, зубну щітку, масивний флакон тих самих деревних парфумів. Усе це вирушило до другої валізи. З передпокою я забрала його весняну вітрівку, парасолю, запасні туфлі й теплі черевики. Оглянувши спорожнілі полиці, я раптом усвідомила разючу річ. За три роки наших стосунків Віктор не приніс у цей дім нічого свого. Тут не було його улюблених картин, його книжок, якихось милих пам’ятних дрібниць. Усі меблі, техніку, посуд — усе це купувала я або берегла ще з часів бабусі Раїси. Він прийшов сюди з двома валізами одягу, і з ними ж звідси піде. Він був лише тимчасовим, розважливим квартирантом, який вправно маскувався під дбайливого чоловіка. Я щосили натиснула на кришку першої валізи й застебнула тугу блискавку. Потім закрила другу, викотила їх у коридор і поставила впритул до вхідних дверей.

Рівно о четвертій годині пополудні пролунав короткий дзвінок. Я подивилася у вічко. На сходовому майданчику стояв кремезний літній чоловік у робочому комбінезоні з важкою металевою скринькою для інструментів у руках. Я відчинила двері.

— Служба з аварійного відкриття та заміни замків. Викликали? — басовито запитав майстер.

— Так, проходьте, будь ласка. — Я відступила вбік. — Мені потрібно повністю прибрати старі замки й поставити нові. Якнайнадійніші.

Майстер присів навпочіпки біля відчинених дверей, професійним поглядом оцінюючи старі механізми.

— Слабенько тут було поставлено, — виніс він свій вердикт. — Такі циліндри відчиняються за хвилину звичайною скріпкою.

— Але двері у вас хороші, сталеві, — додав він. — Поставимо сюди сейфовий механізм найвищого класу захисту. Навіть досвідчений зломщик із ним промучиться пару годин. Згодні?

— Ставте найкраще, — твердо відповіла я.

Чоловік дістав інструмент, що загудів, і взявся до роботи. Я стояла осторонь і дивилася, як металева стружка падає на килимок. Старі скомпрометовані замки витягли й відкинули вбік. На їхнє місце майстер акуратно, міліметр за міліметром, встановлював важкі й блискучі блоки нового захисту.

Робота зайняла близько 40 хвилин. Нарешті майстер випростався й витер піт із чола.

— Готово. Приймайте роботу, господине.

Він простягнув мені в’язку, на якій висіло п’ять новеньких блискучих ключів складної форми. Я взяла один із них, вставила в замкову щілину й повільно повернула. Замок озвався м’яким, глухим клацанням. Ригелі плавно увійшли в пази. Я відчинила двері, знову зачинила. Ідеально. Тепер ця фортеця знову належала лише мені.

— Скільки я вам винна? — запитала я, дістаючи гаманець.

— Вісім тисяч за механізми та роботу, — відповів майстер, складаючи інструменти до скриньки.