Вона відштовхнула Павла вбік і кинулася до заднього лазу. Вузька бетонна труба йшла в стару дренажну систему. Тієї ж миті двері підвалу вилетіли всередину. Грюкнула світлошумова граната, білий спалах різонув по стінах. Павло впав на коліна, закриваючи обличчя руками. У прорізі вже миготіли постаті в масках.
— Живою брати! — долинув голос Ковалюка. — Вона моя!
Дарина пірнула в лаз. Вода вдарила по грудях крижаним клубком. Повзти доводилося майже на ліктях, чіпляючись пальцями за слизький бетон. Над головою глухо гупали чоботи, десь зривали люк, хтось лаявся, хтось віддавав накази. Місто, яке вона знала з дитинства, перетворилося на одну велику клітку. Кожна труба могла вивести до свободи, а могла — просто під ствол.
Вибралася вона через колодязь за два квартали від гаражів. Мокра, брудна, з обличчям, на якому дощ змішався з кіптявою, Дарина стояла в тіні п’ятиповерхівки й слухала, як поруч виє сирена. Машина з мигалкою пройшла повз, не знижуючи швидкості. Її шукали в підвалі, а вона вже була двором далі.
Вона пішла до дому Катерини. Колись вони росли в одному дворі, ділили яблука з чужого саду й мріяли, що дорослий світ буде чеснішим за дитячий. Дарина постукала у вікно першого поверху. Фіранка здригнулася. Катерина визирнула, побачила її й завмерла. На обличчі її відбилося все одразу: впізнавання, жаль, жах.
Дарина приклала палець до губ. Катерина не відчинила. Вона замотала головою й показала жестом: іди. За її спиною з’явився чоловік, потягнувся до телефону. Дарина повільно відступила в темряву.
Біль від цієї зради був тихий. Не такий, як від кулі. Куля чесна: вона летить туди, куди її спрямували. А тут людина просто вибирала фіранку, теплу кімнату, можливість уранці зробити вигляд, що нічого не бачила. Дарина не засуджувала Катерину. Вона тільки зрозуміла остаточно: союзників більше немає.
Біля набережної з темряви вийшли двоє хлопчаків. Ще обличчя дитячі, а в руках уже арматура. Один плюнув, намагаючись виглядати старшим.
— Тітко, за тебе добрі гроші дають.
Дарина зупинилася.
— Ідіть додому.
— Додому ми з порожніми руками не ходимо.
Він замахнувся. Дарина не стала марнувати патрон. Перехопила арматуру, вдарила ліктем у щелепу, другому підсікла ноги й вибила дух коротким ударом. Вони повалилися в багнюку, скавулячи вже не як майбутні господарі району, а як перелякані діти. Вона пішла далі, не озираючись.
До ранку Дарина забилася в напівзруйнований сарай на території занедбаного дитячого садка. Колись тут пахло супом, милом і дитячими валянками. Тепер — гнилими дошками й сечею. Вона сіла на підлогу, притисла зошит до грудей і вперше за ці дні відчула не злість, а втому. Абсолютну, важку, як мокра земля.
У зоні було простіше. Там хоча б стіни говорили правду: ти замкнена. Тут стіни були невидимими. Їх будували страх, гроші, телефонні дзвінки, чужа готовність відвернутися.
Вона дістала з мішка останню пляшку спирту й зробила ковток. Вогонь пройшов горлом, повертаючи ясність. Потім розклала карту міста. На ній були позначені двори, склади, маршрути Ковалюка, старі знайомі місця. Усе це більше не мало сенсу. Дороги скінчилися. Лишився шлях навпростець.
Дарина черкнула сірником і піднесла вогонь до карти. Папір спершу потемнів, потім спалахнув, освітивши її обличчя. У цьому світлі воно здавалося висіченим зі старого каменю.
Поки горіли вулиці на папері, вона подумки прощалася з колишніми обхідними шляхами. Більше не було сенсу позначати безпечні двори, запасні підвали, чужі вікна, де могли б відчинити або не відчинити. Карта належала людям, які ще сподіваються вибрати зручну дорогу. Дарина ж дійшла до тієї точки, де зручних доріг не лишилося. Вогонь пожирав квартал за кварталом, і разом із ними йшла остання ілюзія, ніби можна виграти цю війну, лишаючись невидимою.
Вони думають, що загнали мене, подумала вона. Думають, що без дому, друзів і документів людина перестає існувати. Але десять років вона жила саме так — без нічого. І все ж вижила.
Ззовні знову завили сирени. Роман святкував, думаючи, що коло замкнулося. Він не знав головного: загнаний у кут звір перестає шукати вихід. Він розвертається до тих, хто його гнав.
Дарина перевірила магазин. П’ять патронів. П’ять рішень. Або одне, найважливіше.
Вона підвелася. Дощ припинився, вдарив мороз. Земля під ногами стала твердою. Дарина вийшла із сараю й пішла не дворами, не тінню, не обхідними стежками. Вона пішла відкрито. Її тінь тяглася по мерзлій землі довгою чорною смугою.
Тепер їй були не потрібні дороги. Вона знала, куди йти. В архів старих судових справ, де під шаром пилу лежало те, чого боялися всі вони. Не зошит Ковалюка — глибше. Корінь. А якщо вирвати корінь, дерево влади падає саме…
