Холод ударив так, що на мить зникли думки. Річка стиснула груди, залізла під одяг, у чоботи, в кістки. Дарина гребла навмання, йдучи глибше, поки легені не почали палати. Згори у воду входили кулі, лишаючи швидкі сріблясті доріжки бульбашок. Вона чула приглушені крики, ніби місто лаялося з нею крізь товщу брудного скла.
Виринути вдалося під бортом старої баржі. Повітря здалося їй ножем. Вона вчепилася в іржаве кільце, але пальці майже не слухалися. Плече пульсувало болем. Речмішок тягнув униз, одяг став свинцевим. На березі металися промені ліхтарів.
— Шукайте! — горлав Ковалюк. — Вона не могла далеко піти! Мені байдуже, жива чи ні. Зошит потрібен!
Дарина притулилася щокою до мокрого металу. Тіло било великим тремтінням. Свідомість звужувалася до простих речей: триматися, не шуміти, дихати. Десь поруч гавкав собака. Набережною гупали чоботи. Патрулі перекривали виходи. Кільце стискалося.
Вона заплющила очі, і перед нею постала мати. Не хвора, не втомлена, а колишня — в хустці, з руками, що пахли милом і тістом. Потім з’явилася Ліда в розбитому кіоску. Потім офіціантка з придорожнього кафе. Усі мовчали. І це мовчання було страшніше за крик.
Ні, подумала Дарина. Не тут.
Вона змусила себе підтягнутися. Руки ковзали по іржі, чоботи били по борту, плече відгукувалося білим болем. Нарешті вона перевалилася через край і впала на палубу. Баржа була вкрита вугільним пилом, сміттям і мокрими дошками. Дарина повзла, поки не знайшла маленьку надбудову з перекошеними дверима. Усередині пахло гниллю й старою смолою, але там не було вітру.
Вона зняла речмішок і перевірила зошит. Обкладинка промокла, сторінки набубнявіли, але записи трималися. Хімічний олівець не здався воді. Дарина всміхнулася самими губами. Навіть папір виявився міцнішим за деяких людей.
Пальці тремтіли так, що вона ледве втримувала аркуші. Не від страху — від холоду, від втрати крові, від цієї короткої близькості до смерті, після якої тіло ще не вірить, що йому дозволили лишитися. Дарина розклала зошит на колінах, притисла долонею сторінки, що розповзалися, і кілька разів глибоко вдихнула. Поки записи були з нею, Ліда померла не марно, мати не лишалася безіменною табличкою, а вона сама була не втікачкою, а носієм того, чого вони боялися сильніше за кулю.
Ззовні ще довго ходили ліхтарі. Потім голоси стали далі. Ковалюк, мабуть, вирішив, що річка взяла своє. Нехай так. Нехай святкує. Щури розслабляються, коли думають, що кішка потонула.
Дарина зняла мокру куртку, викрутила рукави, загорнулася в те, що знайшла в кутку, і спробувала зігріти руки диханням. Сірники розмокли. Остання цигарка перетворилася на кашу. Але всередині горів інший вогонь — той, що не гасне від води.
— Романе, — прошепотіла вона в темряву. — Ти помилився. Не добив.
Ніч текла повільно. Баржа поскрипувала, річка била в борти, десь удалині вили сирени. Дарина лежала на брудних дошках і розуміла: тепер усе місто остаточно проти неї. Роман забрав Ліду, забрав останню теплу нитку, лишивши тільки сталь. Отже, далі буде без жалю. Не тому, що вона хотіла крові. Тому що інакше цей бруд знову підніметься й закриє все.
До ранку вона вибралася з баржі старим ланцюгом і пішла через занедбані склади. Плече нило, губи посиніли, ноги запліталися. Але вона йшла. Іноді трималася за стіни, щоб не впасти. Іноді зупинялася, рахуючи кроки до наступного рогу. У мертвої людини, яку шукають усі, є одна перевага: ніхто не знає, що вона все ще йде.
Сховок знайшовся в підвалі гаражного кооперативу на краю району. Згори стояли ряди залізних коробок, багато без воріт, із проваленими дахами. Унизу пахло машинним мастилом, землею й сирістю. Лампочка під стелею блимала, як хворе око.
На столі лежали карта, стара рація, вкрадена в охоронця, і пістолет. Патронів лишалося мало. Дарина розклала речі, перев’язала плече смугою від сорочки й дістала зошит. Тепер він був не тільки зброєю. Він став каменем на шиї. Поки зошит у неї, її шукатимуть у кожному підвалі, у кожній будці, під кожним дахом.
У двері постукали умовним стуком: два довгі, один короткий. Дарина взяла пістолет і відійшла в тінь.
Цей стук колись означав довіру. В іншому житті його вистачило б, щоб відчинити відразу, без запитань, бо свої не приходять інакше. Тепер навіть умовні знаки стали ненадійними: страх умів підробляти будь-яку звичку, будь-яку дружбу, будь-який старий пароль. Дарина стояла в темряві й слухала не тільки стук, а й паузу після нього, дихання за дверима, ледь помітний рух підошов. За останні дні місто навчило її: зрада рідко входить голосно.
— Заходь.
Усередину ввійшов Павло Кривий, колишній водій автобази. Колись він знав усі об’їзди, усі порожні двори й усі місця, де можна перечекати ніч. Він приніс пакет із їжею й термос, але обличчя його було надто біле, а очі надто швидко бігали.
— Що в місті? — спитала Дарина.
— Погано, — сказав Павло. — Підняли всіх. Перевіряють горища, підвали, сараї. За тебе пообіцяли стільки, що навіть чесна людина задумається. Люди бояться. Ті, хто ще вчора кивав тобі, сьогодні переходять на інший бік.
Дарина дивилася на його руки. Вони тремтіли не від холоду.
— Машину знайшов?
— За годину біля старого переїзду. Сіра. Водій надійний.
— Павле, скільки?
Він не зрозумів або зробив вигляд.
— Що — скільки?
— Скільки вони дали за мене?
Його губи затремтіли. Дарина підняла пістолет, і ствол уперся йому під підборіддя. Ззовні в цю мить ледь чутно клацнув метал. Запобіжник. Потім рипнула підошва по гравію.
Павло заплющив очі.
— Пробач. Вони сина взяли. Сказали, не приведу — не вийде. Я не міг.
— Міг, — сказала Дарина. — Просто найстрашніший вибір завжди здається неможливим…
У її голосі не було зневаги. Це було гірше для Павла. Зневага дозволила б йому образитися, сховатися за власною бідою, знову переконати себе, що винні тільки ті, хто тримає сина. Але Дарина лишила йому правду без крику: він вибрав. Вибрав не тому, що був чудовиськом, а тому, що злякався сильніше, ніж зміг витримати. У цьому місті більшість зрад виглядала саме так — не як зла воля, а як прохання до долі не чіпати особисто тебе…
