Кіоск Ліди стояв на розі, де вітер завжди бив сильніше. Зазвичай усередині горіла маленька лампа, і жінка сиділа за склом, схожа на горобця в коробці. Тепер світла не було. Віконце було розбите, уламки розсипалися по асфальту, мокро поблискуючи під ліхтарем.
Дарина відчула, як щось важке вдарило зсередини по ребрах. Вона підійшла ближче, перелізла через прилавок і відразу зрозуміла: тут не шукали акуратно. Тут ламали, щоб лишати сліди. Газети валялися впереміш із пачками сигарет, на підлозі темніли плями, стіни були подряпані.
— Лідо, — покликала вона ледь чутно.
Жінка лежала в кутку на купі старих журналів. Обличчя розпухло, дихання йшло хрипко й нерівно. Дарина опустилася поруч, підняла її голову.
— Це я. Чуєш?
Ліда розплющила одне око. У ньому не було подиву. Тільки біль і страшенна втома.
— Приходили, — прошепотіла вона. — Роман… з двома. Зошит шукали.
— Мовчи. Я зараз знайду допомогу.
— Не клич. Вони чекають. Іди, Дашенько. Я не сказала.
— Навіщо ти мовчала?
Ліда спробувала всміхнутися, але губи здригнулися від болю.
— Хтось мусив.
Її рука зісковзнула з рукава Дарини. Тієї ж миті ззовні вереснули гальма. Промені фар ударили в розбите скло й пройшли по стінах, по підлозі, по руках Дарини. Вона пригнулася.
Дарина не встигла сказати ні дякую, ні пробач. Ці слова застрягли десь так глибоко, що не знайшли дороги до губ. Вона тільки обережно опустила Лідину голову на згорнуті журнали й на мить поклала долоню їй на плече. Маленька жінка, яка майже нічого не мала, віддала останнє, що в неї лишалося, — мовчання. І це мовчання виявилося дорожчим за всі розписки, зброю й печатки, якими Роман купував місто.
— Виходь! — крикнув знайомий голос. — Годі гратися в хованки.
Роман стояв біля машини в довгому плащі. Поруч із ним були четверо. У кожного — зброя. Не кийки, не ножі. Тепер він прийшов не лякати. Тепер він прийшов стирати.
— Ти думала, я не прорахую твоїх жалільників? — крикнув Ковалюк. — Стару шкода? Сама винна. Треба було говорити швидше.
Дарина заплющила очі на одну секунду. Усередині піднялася лють, але не гаряча, сліпа, а крижана. Та, що не заважає прицілюватися.
Вона витягла пістолет, перевірила магазин. Патронів було мало. Надто мало проти людей з автоматами. Але виходу не було. Позаду Ліда, попереду Роман, довкола місто, куплене й залякане.
Дарина вийшла з кіоску. Дощ одразу приліпив волосся до скронь. Вона стояла рівно, не піднімаючи рук.
— Віддай зошит, — сказав Ковалюк. — І я швидко все закінчу.
— Ти ніколи не вмів закінчувати швидко. Завжди тягнув, поки інші страждали.
— Смішна ти. Усе ще думаєш, що можеш вибирати?
— Вибір завжди є. Просто ти все життя вибирав бруд.
Він усміхнувся й махнув своїм. Двоє пішли до неї, певні, що перед ними загнана жінка, у якої тремтять руки. Дарина дочекалася, поки перший наблизиться на відстань кидка, різко присіла й вистрілила йому в коліно. Він упав із криком. Другий вихопив зброю, але вона вже відкочувалася за бетонну опору мосту.
Черга вдарила по бетону, обсипаючи її крихтою. Звук був щільний, злий, ніби по повітрю били залізними прутами. Дарина відповідала рідко. Кожен постріл мав мати сенс. Один із ковалюкових людей спробував обійти зліва; вона спіймала його, коли він перебігав між машинами. Він упав, збивши сміттєвий бак.
Згори, на мосту, з’явилися ще фари. Потім — голоси через гучномовець.
— Кинути зброю! Ви оточені!
Дарина впізнала інтонацію місцевих служак. Не закон прийшов на допомогу. Прийшла інша рука того самого господаря. Тепер капкан замкнувся: знизу Роман, згори люди з посвідченнями, а за спиною річка, чорна й холодна.
Ковалюк сховався за машиною й крикнув:
— Ну що, Дашо? Де твоя сталева морда? Повзи сюди. Може, відправлю тебе назад за ґрати. Там тобі місце.
Дарина подивилася на кіоск. Ліда більше не ворушилася. У голові промайнули мати, кладовищенський номер, брудна тарілка в кафе, чужі опущені очі. Якщо вона здасться зараз, усе це знову стане нічим. Просто ще однією історією, яку місто проковтне й забуде.
Вона дістала зошит з-під ременя й підняла його так, щоб Роман побачив.
— Це шукаєш?
— Віддай! — у його голосі зірвався метал.
— Щурам не можна віддавати зерно. Вони все одно зжеруть комору.
Вона засунула зошит у речмішок, затягнула лямки й рвонула до парапету. Ковалюк зрозумів раніше за інших.
— Стріляйте! Не дайте їй піти!
Кулі свиснули поруч. Одна обпекла плече, але Дарина не зупинилася. Вона стрибнула вниз, у чорну порожнечу річки, і вода зімкнулася над нею, як кришка…
