Ковалюк схопився так різко, що перекинув келих. Темна рідина потекла по зеленому сукну, розтікаючись нерівною плямою. За столом спершу засміялися — хтось вирішив, що господар просто програв велику ставку, — але сміх урвався, коли Роман витяг пістолет.
— Усім сидіти! — крикнув він. — Двері зачинити. Нікого назовні!
Зала вибухнула панікою. Жінки схопилися, стільці падали, фішки розліталися по підлозі. Начальник місцевого відділку спробував підвестися й щось сказати, але Ковалюк відштовхнув його ліктем, навіть не дивлячись. Він дивився довкола, вишукуючи в диму й метушні одну постать. Дарина була десь поруч. Він відчував це. Відчував так, як звір відчуває петлю, якої ще не бачить.
Дарина вже йшла технічним коридором. Вона знайшла щитову за запахом гарячого пилу й старої ізоляції. Замок на дверях був простий. Усередині гули автомати, блимали лампочки. Вона дістала шматок товстого дроту, встромила його між контактами й устигла відступити.
Тріск ударив по вухах, посипалися іскри. Уся будівля згасла. У темряві крики стали вищими, злішими, безпораднішими. Там, де секунду тому люди рахували гроші й чужі життя, тепер кожен шукав двері, стіну, чужу руку, за яку можна вхопитися.
Дарина вийшла через кухонний хід. Дощ змив із її обличчя кіптяву. Вона не пришвидшувала крок. Поспіх видає більше, ніж кров на рукаві. За спиною, в готелі, металися люди Ковалюка. Він уже думав не про неї одну. Він думав про Гліба. Про Левицького. Про Назара. Про кожного, хто міг узяти сторінку зошита й сунути її в чужі двері.
Це було важливіше за пожежу й темряву. Дарина знала: людина, впевнена у своїх людях, може пережити удар. Людина, яка почала підозрювати кожного, сама перетворює дім на пастку. Ковалюк звик тримати місто на страху, але страх погано служить господарю, коли розвертається назад. Тепер кожен шепіт у коридорі здаватиметься йому доносом, кожна затримана машина — засідкою, кожен погляд помічника — запитанням, скільки коштує зрада.
Саме цього вона й добивалася. Не перемоги. Ще рано. Вона добивалася тріщини.
Коли Дарина повернулася до кінотеатру, лампа майже догоріла. Вона сіла на підлогу, розкрила зошит і олівцем викреслила перше ім’я у своєму списку. Назар. Не тому, що він був головним. Він був слабкою ланкою. Ковалюк не пробачить йому провалу — спершу в корпусі, тепер у готелі. А коли господар починає рвати своїх, чужим уже не треба робити багато.
Вона заплющила очі. На мить їй здалося, що мати сидить поруч, на старому кухонному табуреті, в’яже, мовчить, чекає, коли дочка повернеться з роботи. Потім картинка розсипалася. Кухні більше не було. Табурета не було. Мати лежала під номером на холодному кладовищі. Лишився тільки зошит, сирі стіни й місто, яке боялося власної тіні.
У цей самий час Ковалюк стояв у темній залі казино. Його трусило так сильно, що пістолет дрижав у руці. Він не бачив Дарину, але відчував її присутність. Вона була не людиною в дверях, не постаттю біля вікна. Вона стала темрявою довкола нього, тим самим страхом, який він стільки років роздавав іншим і вважав своєю власністю.
— Знайду, — прошепотів він у порожнечу. — По шматках зберу.
Темрява не відповіла. Ззовні по даху стукав дощ.
Наступного дня місто прокинулося іншим. У кіосках обговорювали пожежу. На ринку переказували історію про жінку, яка вимкнула світло в підпільному казино. У під’їздах шепотіли, що Роман Ковалюк більше не спить. Кожна чутка була маленьким каменем, що летів у скло його імперії.
Дарина слухала це здалеку. Вона ходила містом чужими маршрутами, міняла куртку на стару стьобану куртку, ту — на потерте пальто, ховала зошит під підлогою, потім знову забирала. Її шукали за описом, який уже застарів. Шукали жінку з речмішком, а вона проходила повз у кашкеті, з порожніми руками. Шукали втікачку, а вона йшла як людина, якій нікуди квапитися.
Але Ковалюк не був дурнем. Поранений звір небезпечний не силою, а тим, що більше не береже ліс. Дарина знала: наступним ударом він вибере не її. Він ударить по тому небагатьох, що ще пов’язувало її з живими.
Надвечір вона пішла до річки. Старий дебаркадер стояв біля берега, іржавий, перекошений, покинутий. Вода билася об палі й пахла мулом, холодом і машинним мастилом. Там, серед перевернутих човнів, Дарина розібрала пістолет, почистила деталі й знову зібрала. Рухи заспокоювали. Метал чесний. Він не обіцяє зайвого й не зраджує зі страху.
Їй треба було перевірити Ліду. Маленька суха жінка в газетному кіоску біля вокзалу одного разу подивилася на Дарину не як на покійницю і не як на злочинницю. Вона передавала записки, приносила їжу, говорила тихо: «Живи, Дашо. Поки живеш — вони не перемогли». Це була тонка нитка, але навіть тонка нитка тримає, коли довкола порожнеча.
Дарина сховала зброю, підтягнула ремінь речмішка й пішла до вокзалу через приватний сектор. Дим із пічних труб стелився низько, багнюка під чобітьми чвакала, у вікнах миготіли чужі сімейні вечори. Що ближче був вокзал, то більше ставало людей: приїжджі з картатими сумками, солдати в пом’ятих шинелях, п’яні робітники, торговки з мокрими хустками на плечах. У такому натовпі легко зникнути. І так само легко потрапити в засідку…
