Дарина тим часом сиділа в підвалі занедбаного кінотеатру. Нагорі, в залі, давно не показували фільмів: екран провис, крісла видерли, оксамит на стінах почорнів від сирості. Унизу пахло пліснявою, старим папером і гасом. Лампа давала вузьке жовте коло світла, і в цьому колі лежали сторінки синього зошита.
Вона читала повільно. Не тому, що погано розуміла записи, а тому, що кожне ім’я вимагало пам’яті. Кожна сума була чиїмось зламаним життям. Ось підпис за закриту справу. Ось частка за склад. Ось прізвища людей, які в судах говорили про закон, а ввечері отримували конверти через чорний хід. Дарина не дивувалася. Подив лишився там, за колючим дротом. Тут лишалася тільки робота.
У речмішку, серед залізяк і сухарів, вона знайшла касету. Та лежала в сейфі разом із зошитом. Ковалюк беріг її як ніж за халявою — не для нападу, а для того, щоб різати своїх, якщо доведеться. Дарина вставила касету в старий магнітофон і натиснула кнопку.
Плівка зашурхотіла. Потім заговорив голос Романа. Молодий, різкіший, без теперішньої хрипоти, але вже з тією самою липкою самовпевненістю.
— Хай Левицький не тисне, — говорив він комусь. — Якщо йому мало його частки, я покажу йому накладні. Усі. До одної. Нехай згадає, як підписував.
Дарина вимкнула запис і довго дивилася на касету. Усе виявилося простішим і бруднішим, ніж вона думала. Вони не довіряли одне одному. Вони тільки вдавали, що стоять однією стіною. Насправді кожен тримав іншого за горло, і варто було трохи сильніше натиснути — вся їхня дружба осипалася б, як штукатурка в сирому під’їзді.
Ззовні проїхала машина. Світло фар ковзнуло по маленькому підвальному вікну й зникло. Дарина прислухалася. Місто гуло інакше. Воно прокинулося від пожежі, від чуток, від наказів Ковалюка. Тепер її шукали не тільки бандити. Її шукали ті, хто вранці носив форму, вдень ставив печатки, а вночі пив за одним столом із злодіями.
Вона зняла сіру стьобану куртку, викрутила з подолу вологу й поклала поруч. Потім дістала з мішка чорну куртку, зняту з одного з ковалюкових людей. Кашкет закрив коротке волосся, обличчя в темряві стало іншим — жорсткішим, непомітнішим. Тепер у натовпі вона була не жінкою, на яку полюють, а однією з багатьох тіней, що проходять повз кіоски, під’їзди й п’яні компанії.
Наступний удар мав бути не по складу. Склад можна відновити. Гроші можна повернути. Ковалюк дорожив іншим — видимістю влади. Він мав відчути страх там, де звик почуватися господарем.
Вона не хотіла розкидатися силою. Кожен крок мав працювати одразу в кількох місцях: бити по грошах, по самолюбству, по довірі між спільниками. Дарина перебирала варіанти так, як колись звіряла цифри у звіті, і відкидала все зайве. Удар заради галасу тільки зміцнив би Романа в люті. Їй потрібна була не лють. Їй потрібна була помилка, вчинена ним при свідках, у колі тих, хто ще вчора вважав його непохитним.
У підвалі центрального готелю працювало підпільне казино. Там збиралися місцеві чиновники, начальники, люди з охороною й жінки в блискучих сукнях. Там Ковалюк не просто грав. Там він показував, кому належить місто. Якщо змусити його злякатися при всіх, тріщина піде не по стіні, а по його імені.
Дарина вийшла з кінотеатру через задні двері. Дощ мрячив дрібно, майже невидимо, але за п’ять хвилин одяг став важким. Вона йшла дворами, оминаючи ліхтарі. Біля готелю перед входом стояли двоє охоронців, але їй туди й не треба було. Із тильного боку була кухня, а до кухні о дев’ятій вечора завжди під’їжджала машина з продуктами. Люди змінюють вивіски й господарів, але звички в них лишаються колишніми.
Водій, як завжди, пішов курити до диспетчерської. Дарина ковзнула в кузов, серед ящиків із капустою й м’ясом знайшла технічний люк і за кілька хвилин опинилася в коридорі для персоналу. За стіною шуміло казино: дзвеніли фішки, сміялися п’яні голоси, пахло дорогим тютюном, потом і азартом. Уся ця розкіш була такою ж дешевою, як позолота на цепці Ковалюка.
Вона визирнула з-за портьєри. Роман сидів за центральним столом, поруч із ним — начальник місцевого відділку, кілька ділків, дві жінки з втомленими обличчями. Ковалюк сміявся надто голосно. Так сміються ті, хто хоче, щоб усі забули про його страх.
Дарина дістала конверт. Усередині лежала копія сторінки із зошита й коротка записка: «Твій дім уже димить. Озирнись». Підписів не було, тільки натяк, досить тонкий, щоб Ковалюк запідозрив не її одну, а когось зі своїх.
Офіціантка, що проходила повз, зупинилася, коли Дарина поклала їй у долоню велику купюру.
— Передай чоловікові в сірому костюмі, — тихо сказала вона. — Скажи, що терміново. Від Гліба.
Дівчина кивнула. Дарина відступила в тінь і побачила, як конверт опинився в Ковалюка. Він відкрив його недбало, як відкривають рахунки, які збираються перекласти на інших. Потім прочитав. Обличчя його стало нерухомим. Надто нерухомим…
