Ковалюк зблід так різко, ніби вогонь спалахнув не в корпусі, а під його шкірою. Він то дивився на вікна, де вже металися тіні, то на Дарину, і в його очах уперше за багато років проступив не розрахунок, не злість, а справжній тваринний жах. Там, за стінами, горіли не лише папери. Там тріщала його впевненість, та сама, якою він прикривався, як дорогим плащем.
Він міг пережити втрачений товар, вибите скло, навіть зламану руку. Усе це купувалося, лагодилося, замінювалося новими людьми й новими сумами. Але сейф був іншим. У сейфі лежало те, що робило його потрібним і небезпечним для тих, хто стояв вище. Без записів він перетворювався на звичайного вуличного хижака, якого можна пристрелити й забути. Дарина бачила, як ця думка дійшла до нього, і тому не квапилася.
— Ти не розумієш, що забрала, — сказав він, стишуючи голос. — Цей зошит не іграшка. Там такі прізвища, що тебе за одну сторінку живцем закопають.
— Мене вже ховали, — відповіла Дарина. — Без труни, без імені, без останнього слова. Не вийшло.
Він вихопив із кишені пістолет. Рух був швидкий, відпрацьований, але в ньому була паніка. Дарина бачила цю паніку раніше — в очах тих, хто звик погрожувати, але раптом зрозумів, що перед ним не жертва. Вона вдарила залізною трубою по його зап’ястку. Зброя вислизнула з пальців і впала в багнюку. Ковалюк завив, зігнувшись, ніби його склали навпіл.
— Це аванс, Романе, — сказала Дарина, дивлячись, як він притискає до грудей зламану руку. — Далі ти платитимеш за все. За маму. За квартиру. За суд. За кожен день, який я рахувала по тріщинах на стіні.
— Я тебе знищу, — прохрипів він. — Усіх підніму. Ти не вийдеш із міста.
— Ти сам мене випустив, коли вирішив, що я зламалася.
Вона підняла пістолет, вийняла магазин, жбурнула зброю в калюжу й пішла геть. Позаду Ковалюк лаявся, кликав охорону, обіцяв те, чого вже не міг контролювати. Пожежа в адміністративному корпусі розросталася, і на її тлі постаті людей здавалися жалюгідними комахами, що метушаться по розпеченому склу. Дарина не озиралася. Вона знала: тепер він почне не думати, а сіпатися. А звір, що сіпається, завжди видає свої нори.
До ночі Ковалюк сидів у кабінеті колишньої дитячої установи, де тепер стояли шкіряні крісла й дорогий телефон. На столі валялася порожня пляшка, попільничка була набита недопалками по вінця. Перед ним, на дивані, зіщулився Назар — кремезний хлопець із розбитою губою й запухлим оком. Він намагався не зустрічатися з господарем поглядом.
— Повтори, — тихо сказав Ковалюк. — Як вона пройшла через охорону, відкрила сейф, винесла зошит і підпалила корпус? Ти ж у нас не хлопчик із підворіття. Ти ж умієш тримати удар.
— Ромо, вона ніби зі стіни вийшла, — видавив Назар. — Я тільки сейф побачив відкритий, а вона вже на мені. І код знала. Розумієш? Код. Його знали ти, я і Левицький.
Ковалюк повільно підвівся. Ім’я Левицького повисло в повітрі важче за дим. Він ударив кулаком по підвіконню й зашипів від болю в зламаній руці, але злість була сильніша.
— Ти хочеш сказати, що Остап мене здав?
— Я нічого не хочу сказати, — поспішно відповів Назар. — Я кажу, як було. Вона підійшла й відкрила. Наче все життя до цього готувалася.
Двері розчахнулися без стуку. До кабінету увійшов Гліб Городецький, людина з наглядового відомства, з обличчям, яке завжди здавалося вмитим крижаною водою. Тепер крижаної впевненості не було. Краватка збилася набік, пальто було накинуте абияк.
— Ти хоч розумієш, у що нас втягнув? — спитав він. — Сьогодні вранці до вищої перевірочної служби пішла копія сторінки з твого зошита. Та сама, де стоїть сума за стару справу. Моє ім’я поруч. Твій підпис поруч. Усе поруч.
Ковалюк повільно повернувся до нього.
— Значить, Дарина повернулася не просто бити шибки. Вона знайшла записи.
— Мені байдуже, як ти це називаєш! — Городецький зірвався на крик. — Ти мав простежити, щоб вона не вийшла звідти живою. А тепер вона тут і тримає нас за горло.
Ковалюк уперше за вечір усміхнувся, але усмішка вийшла крива.
— Заспокойся. Вона одна. Без житла, без документів, без людей. Просто жінка в стьобаній куртці.
— Ця жінка спалила твій склад і забрала твою страховку.
Слова влучили точно. Ковалюк відвернувся до вікна. Унизу, біля воріт, снували його люди. Ще вчора вони дивилися на нього з пошаною. Сьогодні в їхніх рухах з’явилася настороженість. Вони вже знали. Місто вже шепотіло. Одна жінка увійшла туди, куди не міг увійти ніхто, і вийшла з тим, що було дорожче за гроші.
— Назаре, — сказав Ковалюк, не обертаючись. — Підіймай усіх. Старі цехи, гаражі, вокзал, нічліжки, підвали. Хто приведе її живою — отримає все, про що мріяв. Хто принесе зошит — сяде поруч зі мною.
Назар схопився й майже вибіг. У кімнаті лишилися двоє чоловіків, яких пов’язували страх і бруд.
— Вона піде туди, де пам’ятає себе живою, — сказав Городецький уже тихіше. — У батькову майстерню. У старе депо. До тих, хто ще може її жаліти.
— Тоді постав людей і там. І біля всіх, хто з нею колись пив чай.
Городецький кивнув, але в його очах Ковалюк прочитав неприємну річ: той уже прикидав, кого дешевше здати, щоб урятувати себе…
