До адміністративної будівлі вона підійшла з тилу. На ґанку курили двоє охоронців, біля входу стояла тонована машина. Дарина піднялася старими пожежними сходами. Метал холодив долоні, східці тремтіли, але трималися. Через відчинене вікно туалету вона потрапила на другий поверх.
У коридорі пахло пилом, паперовою пліснявою й чужими сигаретами. Кабінет головного бухгалтера був замкнений. Дарина дістала тонку металеву пластину, підчепила язичок замка. Клацання прозвучало м’яко. Усередині стояв старий сейф, той самий, з кодом, який батько колись установлював сам. Вона поклала пальці на диск. Цифри спливли з пам’яті без зусилля.
Дверцята піддалися. На полицях лежали пачки готівки, папки, розписані накладні. Але Дарина шукала не гроші. На нижній полиці лежав синій зошит у дерматиновій палітурці. Вона відкрила його й швидко перегорнула. Імена, дати, суми, частки. Ковалюк записував усе: поставки, хабарі, прізвища чиновників, підписи людей, які вважали себе недосяжними. Наприкінці був запис десятирічної давнини. Поруч із її прізвищем стояла ціна, за яку її свободу продали в кабінеті ресторану.
Вона дивилася на рядки й відчувала дивне, майже холодне полегшення. Нарешті біль набув форми. Не розпливчастої, не тієї, яку можна оголосити образою, болючим спогадом чи жіночою істерикою, а точної: число, дата, прізвище, сума, позначка на полях. Її життя лежало перед нею не як трагедія, а як бухгалтерська операція, проведена брудною рукою. Дарина колись сама вчила молодих працівників, що цифри не брешуть, якщо їх не змушують. Тепер цифри говорили за неї.
— Ось воно як, — прошепотіла вона. — Навіть мене занесли у видатковий рядок.
Кроки в коридорі змусили її загасити ліхтарик. Хтось ішов, насвистуючи популярний мотив, надто безтурботний для напівзруйнованої будівлі. Дарина сховалася за шафою з архівними папками. Двері відчинилися, до кабінету зайшов охоронець із ґанку. Він потягнувся до попільнички, але побачив прочинений сейф і завмер.
— Що за…
Він не встиг договорити. Дарина вийшла з тіні ривком. Удар у щелепу кинув його на стілець, другою рукою вона перехопила його зап’ясток, не даючи дістати зброю. Коліно притисло його горло до підлоги. Охоронець захрипів.
— Тихо, — сказала вона. — Де Ковалюк?
Він спробував вирватися. Дарина трохи посилила тиск.
— Я питаю один раз.
— Унизу, біля старого овочесховища, — видавив він. — Товар приймають.
Вона зв’язала йому руки його ж ременем, заткнула рота кашкетом і вийшла. Перед тим заглянула в комірчину, знайшла каністру з гасом. Вона не збиралася палити людей; їй треба було спалити впевненість Ковалюка в тому, що його світ міцний. Дарина розлила рідину по старій килимовій доріжці, черкнула сірником. Полум’я побігло швидко, жадібно, ніби будівля сама чекала цього вогню.
До овочесховища вона спустилася пожежними сходами. Довга приземкувата споруда стояла на краю території, довкола валялися гнилі ящики. Біля воріт стара вантажівка вивантажувала коробки з пляшками. Ковалюк стояв поруч у шкіряному плащі й хутряній шапці, курив дорогу сигарету й горлав на водія. Він виглядав так, як хочуть виглядати люди, яким ще вчора не вірили навіть сусіди: широко розставлені ноги, важлива втома на обличчі, золотий блиск біля горла.
Дарина дочекалася, коли робітники відійдуть по нову партію. Вийшла з тіні.
— Романе.
Він здригнувся й обернувся. Рука сама потяглася до кишені, але завмерла, коли він упізнав її.
— Ти як сюди потрапила?
— Через двері, які ти забув зачинити.
— Дашо, давай без дурниць, — заговорив він швидко. — Хочеш житло? Отримаєш. Машину? Гроші? Я все вирішу. Тільки віддай те, що взяла.
— Десять років мого життя не купуються квартирою. Мамини листи не купуються машиною. Твій страх теж не купується, Романе. Він тепер безплатний.
З адміністративного корпусу долинули крики. Вікна на другому поверсі засвітилися рудим. Ковалюк озирнувся, і обличчя його перекосилося.
— Ти що зробила?
— Лишила тобі пам’ять. А синій зошит тепер у мене…
