Новий рік зустрічали вчотирьох: Марина, Галина Степанівна, Дарина й Марія. У маленькій квартирі ледве вистачало місця для столу, телевізор показував святковий концерт, за вікном час від часу спалахували перші феєрверки. Не було дорогого посуду, величезної вітальні й бездоганного сервірування. Зате нікому не доводилося вдавати.
Дарина підняла келих і запропонувала випити за нове життя, у якому наступний рік виявиться чеснішим за попередній.
— За сім’ю, — додала Галина Степанівна. — За ту, де людей єднає не лише кров, а й турбота.
Марія трохи помовчала.
— За мою маму. Сподіваюся, якщо вона може нас бачити, то зараз радіє.
Келихи тихо торкнулися один одного. Марина переводила погляд із матері на доньку, потім на дівчину, яка зовсім недавно була для всіх невідомою частиною минулого. Рік тому Марина жила у великому домі з успішним чоловіком і мала все, що довколишні називали благополуччям. Тепер у неї не було ні власного житла, ні колишніх заощаджень, ні шлюбу. Залишалися невелика кімната, зарплата викладачки й люди, поруч із якими не треба було грати роль. Уперше за багато років цього було досить.
Галина Степанівна поправила на плечах шаль і всміхнулася обом онукам. Дарина щось тихо сказала Марії, та засміялася, і цей сміх вільно розійшовся тісною кухнею. Марина слухала його й думала, що справжня сім’я не зобов’язана виглядати бездоганно. У ній можуть бути пізні зізнання, тяжкі спогади й люди, які ще тільки вчаться довіряти. Головне, що тут ніхто не вимагав приховувати біль заради гарної картинки. Кожна могла залишатися собою й знати: її присутність не треба заслужити мовчанням.
— Мамо, тепер твій тост, — нагадала Дарина.
Марина підняла келих.
— За правду. Нехай нікому з нас більше не доведеться жити ні в чужій брехні, ні у власній.
За вікнами пролунали святкові удари годинника, небо спалахнуло різнобарвними вогнями. Чотири жінки обійнялися, і новий рік почався для них не обіцянкою дива, а можливістю чесно прожити наступний день…
