Обличчя Дарини зблідло. Вона згадала себе в дванадцять чи тринадцять років: шкільний одяг, батькову долоню, власний сміх біля воріт. Звичайний епізод дитинства, який вона раніше навіть не виокремлювала з сотень схожих днів, для Марії став причиною знову піти.
Сльози потекли по щоках Дарини. Вона не намагалася їх приховати.
— Пробач. Я не знала, що ти стоїш поруч. Не знала взагалі нічого.
— Тобі немає за що перепрошувати. Тоді ти була дитиною. Колись дитиною була і я.
Марія вимовила це без тремтіння, але пальці, що лежали поруч із чашкою, напружилися. Спокій не означав, що минуле перестало боліти. Вона просто надто довго жила з цим болем і навчилася не дозволяти йому керувати голосом. Дарина помітила цей ледь видимий жест і зрозуміла: сестра не потребує жалю. Їй потрібні чесність, повага до її меж і час, якого раніше їй ніхто не давав.
Марія простягнула сестрі серветку. Вона говорила спокійно, без показної великодушності, ніби повторювала висновок, до якого йшла багато років.
— Я не тримаю зла ні на тебе, ні на вашу маму. На нього теж намагаюся не тримати. Довгий час злість була єдиним зв’язком між нами. Потім я зрозуміла, що він живе своїм життям, а отруту щодня приймаю я. Мені набридло.
Марина спитала, чи погодиться вона побачити Олега, якщо той справді наважиться прийти.
Марія не квапилася з відповіддю.
— Нехай спершу знайде мене. Двері я можу відчинити, а можу залишити зачиненими. Усе залежатиме від того, чи прийде він визнати провину, чи знову пояснювати, чому інакше вчинити не міг.
Вона допила чай і глянула на годинник. До зміни лишалося дві години, треба було встигнути перевдягтися.
— Ти працюєш медсестрою? — спитала Дарина й одразу знітилася. — Пробач, ми знайшли це у відкритому профілі.
— Так, у реанімації.
Марина здригнулася й сказала, що мати Олега два тижні тому померла після інсульту в тій самій лікарні.
— Лариса Савчук? — уточнила Марія. — Я чула про цей випадок. Тієї ночі працювала в іншому відділенні, у реанімації мене підміняла колега.
Кілька секунд вона дивилася у вікно.
— Отже, це була моя бабуся. Ще одна близька по крові людина, якої я ніколи не знала.
У її голосі не звучало звинувачення. Лише спокійна фіксація ще однієї втрати в сім’ї, яка існувала для неї тільки окремими уламками.
Дарина спитала, чи можна побачитися знову. Їй хотілося дізнатися сестру не за одну розмову, а по-справжньому — зрозуміти, що вона любить, про що мріє, з чого сміється.
Марія вдягла пальто, поправила ремінь сумки й уважно подивилася на обох жінок. Вони належали до світу, який Олег побудував після того, як сам зник із життя Марії, однак прийшли без нього й не вимагали пробачення.
Уперше за зустріч вона всміхнулася.
— Подзвони мені. Номер у тебе тепер є. Зустрінемося ще.
Марія пішла, а Дарина й Марина продовжували сидіти, дивлячись крізь вікно на її постать, що віддалялася.
— Вона сильніша за всіх нас, — сказала Дарина.
— Їй довелося стати такою. Коли поруч немає руки, за яку можна триматися, вчишся йти самостійно…
