Життя без прикрасВід слів про поліцію в мене вперше тривожно тьохнуло всередині.
За Наталією доводилося мало не бігти. Ми йшли службовими коридорами повз білі панелі під люмінесцентними лампами; пахло гумою та кавою. Крізь скляну перегородку я побачив льотне поле. Літак іще стояв біля трапа, до його черева підкочував візок із вантажниками. Зараз вони шукатимуть мій багаж.
Синя жорстка валіза з жовтою стрічечкою. На ручку її пов’язала сама Маргарита.
— На стрічці одразу свою впізнаєш, котику, — сказала вона тоді.
Її й мали одразу впізнати. Тільки не я.
— Наталіє, — гукнув я їй у спину. — Ви говорили про мою валізу. Звідки вам відомо, хто її збирав?
Вона зупинилася й обернулася. По щоках у неї текли сльози.
— Учора вночі мій чоловік сказав телефоном: «Рита збере йому валізу сама». Тому я й знаю.
— Ваш чоловік?..
— Ігор. Ігор Валерійович Костюк, фітнес-тренер.
Я вхопився за стіну: наче підлога пішла в мене з-під ніг.
— Ігорьок? Маргаритин брат?
— Брат, — гірко всміхнулася Наталія. — Така сама в них спорідненість, як у мене з англійською королевою. Вікторе Геннадійовичу, ми з ним дванадцять років у шлюбі. Усі дванадцять років. Він пояснював, що працює в заміському елітному фітнес-клубі. Їздить по особняках до багатих клієнтів, тренує їх. Залишається ночувати: дорога, мовляв, далека.
— Із позаминулого грудня він живе в мене, — прошепотів я. — У гостьовому будиночку.
Ми дивилися одне на одного посеред службового коридору. Двоє ошуканих людей.
— Ходімо, на нас чекає поліція, — нарешті сказала Наталія. — Уже там розповім решту. Тільки приготуйтеся, Вікторе Геннадійовичу. Вони знайдуть у валізі щось страшне.
У черговій кімнаті було задушливо й тісно: стіл, сейф, три стільці, карта аеропорту на стіні. Майор за столом був кремезний, із коротким сивим їжачком. Утомлені очі — ніби здивувати цю людину вже нічим не можна.
— Рогов Сергій Костянтинович, майор. Сідайте. Ви Дубровський? Багаж скоро доставлять. А поки, Наталіє Аркадіївно, розповідайте: коли й що саме ви почули?
Відповісти вона не встигла. За дверима пролунав гавкіт. Увійшов молодий сержант-кінолог, який тримав руду вівчарку на короткому повідку. Спокійний, уважний собака дивився розумно. Звали її Жужа. Слідом двоє вантажників вкотили валізу з жовтою стрічечкою.
Я підвів очі на годинник над дверима: 11:08. Борт я залишив о 10:55.
Жужа обстежила стіл, потім сейф. Мимохідь понюхала мої черевики, без жодного інтересу, і рушила до валізи. Там сіла. Ні звуку, ні гавкоту — тільки погляд на кінолога.
Сержант подивився на Рогова. Рогов — на мене. Утоми в його очах більше не було: погляд став холодним, чіпким, робочим.
— Громадянине Дубровський, багаж ваш? — запитав він повільно.
— Так. Мій, — відповів я осілим голосом.
— Речі самі складали?
Я не одразу відповів. У голові звучало: «Не відкривай до Стамбула, гаразд, пообіцяй мені».
— Ні. Дружина збирала.
Майор натягнув гумові рукавички й розстебнув валізу. Годинник показував 11:12 — відтоді, як я вийшов із літака, минуло рівно сімнадцять хвилин.
Під піднятою кришкою виявилися звичайні речі для відпустки: сорочки, плавки, шльопанці, сонцезахисний крем. Нижче лежав прозорий пакет, перев’язаний бантиком, а в ньому — товстий сірий в’язаний светр з оленями. Зверху записка знайомим почерком: «Щоб тобі було тепло вечорами на Босфорі. Твоя Рита».
Рогов переклав светр на стіл. Провів долонями по дну, простукав кісточками пальців.
— Дно подвійне. Перероблене нещодавно, ще клеєм відгонить.
Із кишені він вийняв складаний ножик і підчепив підкладку вздовж шва. Тканина тихенько затріщала, розходячись. Під нею впритул лежали два згортки, кожен завбільшки з цеглину. Коричневий скотч покривав їх багатьма тугими шарами — як мумії.
У кімнаті все стихло. Здавалося, навіть Жужа не дихає. А може, це в мене зупинилося дихання.
Майор розрізав ножем скотч на одному згортку й набрав на кінчик трохи білого порошку. Маленький пластиковий тюбик майор отримав від сержанта: той вийняв його з польового набору. Рогов струснув тюбик. Рідина всередині поступово синіла.
— Героїн. Тут кілограми два, не менше, — сказав майор і важко подивився на мене. — У Туреччині, громадянине Дубровський, із таким багажем можна отримати довічне. Якщо пощастить — років двадцять п’ять. Без амністії.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.