Минув місяць після вироку, коли їй надійшов лист. Він був не від Романа. На конверті стояло ім’я адвоката, який представляв жінку, якої Аліна ніколи не знала.
У листі йшлося, що Григорій Михайлович Сєров нещодавно тихо пішов із життя уві сні. Перед смертю він залишив розпорядження передати одній молодій жінці з вагона метро невелику запечатану коробочку.
Аліна довго не наважувалася відкрити її. Сиділа за столом, дивилася на акуратне пакування й відчувала, як усередині піднімається вдячність, змішана з печаллю. Нарешті вона взяла ножиці й розрізала папір.
Усередині, на м’якій оксамитовій подушечці, лежав кулон. Зовсім інший. Тонкий срібний ланцюжок і маленька ажурна підвіска у формі незабудки. Легка, світла, майже невагома.
Під прикрасою була записка, написана гарним старечим почерком.
«Дорога Аліно.
Якщо ти читаєш цього листа, значить, мене вже немає. Я хотів, щоб ця річ потрапила до тебе. У ній немає схованок, немає прихованих механізмів і немає нічого, що могло б завдати болю. Це просто маленький знак життя, надії й тих випадкових зустрічей, які іноді виявляються важливішими за все.
Останніми роками мені часто здавалося, що все головне вже залишилося позаду. Але зустріч із тобою нагадала мені:
