Вагітна Ірина збиралася в поїздку, але на вокзалі незнайомка попередила її про небезпеку

— Іро, це справді твій чоловік? — тихо запитав він.

— Так, Артеме. Той самий. Я тобі про нього розповідала. — Голос тремтів, але очей вона не відвела.

Пів року тому в баби Галі прорвало трубу. Поки вони з Артемом разом її лагодили, Ірина розповіла йому про своє колишнє життя. Дільничний вислухав, стиснувши щелепи, і тоді сказав:

— Якщо він тут з’явиться, одразу мене клич.

Тепер Артем знову подивився на Олега й простягнув йому документи.

— Цією постановою тільки в туалеті користуватися. Приватна конторка видала два роки тому, державної експертизи немає. Іро, а у свідоцтві сина хто батьком записаний?

— Ніхто не записаний. Я мати-одиначка.

— Чув? — Артем усміхнувся Олегові. — За паперами ти хлопчикові сторонній, дядько з вулиці. А приїхав із двома бандитами, щоб силоміць вивезти жінку й малолітню дитину. За таке передбачена кримінальна відповідальність.

На обличчі Олега виступили червоні плями. Риси спотворилися від люті.

— Ти хоч розумієш, із ким зв’язався, селюче? — загорлав він. — Згною тебе! Усіх вас згною! Я з твоїм начальником районної міліції горілку п’ю. Завтра у в’язниці сидітимете!

Артем усміхнувся й дістав рацію.

— Черговий, Дорош на зв’язку. Перевірте за базою одного громадянина. — Він зазирнув у паспорт. — Уткін Олег Романович, рік народження — сімдесят п’ятий, з обласного центру.

Крізь шипіння рації Ірина побачила, як різко зблід чоловік. В очах з’явилася паніка. Він рвонув до джипа, але Васильович поклав важку долоню йому на плече й утримав на місці.

За хвилину черговий відповів із явним подивом:

— Дороше, звідки він у тебе? Його другий місяць розшукують. Шахрайство в особливо великих розмірах, фінансова піраміда. Боргів перед серйозними людьми — триста мільйонів. Орієнтування на всіх постах. Обережніше під час затримання, можливо, озброєний.

На вулиці більше ніхто не говорив.

Дивлячись на Олега, Ірина пов’язувала почуте з його раптовим поверненням. Консалтингова фірма виявилася пірамідою. Він прогорів і заборгував бандитам; тепер йому були потрібні величезні гроші, щоб урятувати власну шкуру. Єдиним активом, що залишився, він вважав її майно — розкішну чотирикімнатну квартиру в центрі й дачу.

Але без підпису Ірини квартиру не продати. Щоб суд визнав зниклу померлою, потрібно було п’ять років, а чекати Олегові не давали: бандити дихали в потилицю. Отже, найняв нишпорок, щоб повернути її до міста, змусити підписати дарчу. Або офіційно запроторити до психлікарні й стати опікуном. Так пояснювала Ірина його появу: приїхав він не мститися, а рятуватися від тваринного страху за своє життя.

— Ну що, бізнесмене, довипендрювався? — Артем вийняв кайданки. — Заводь руки за спину.

Почувши про розшук, обидва охоронці повільно підняли руки й відступили від машини, уникаючи різких рухів. Через Олега мати справу із законом їм не хотілося.

Сам він спробував вирватися. У руках дільничного забився, мов спійманий щур.

— Іро! — заверещав Олег. — Скажи їм! Я твій чоловік! Ти ж кохала мене, ми одне одного кохали! Ірочко, у в’язниці мене вб’ють. Іро, пожалій!

Вона підійшла ближче. Перед нею скімлила жалюгідна, вкрита потом людина, у якій колись їй вбачався принц. Ця людина відправляла її помирати в крижаний вагон. Ірина дивилася на нього без жалю, без тріумфу — з безмежною втомою.

— Знаєш, Олеже, мала рацію та циганка на вокзалі, — тихо сказала вона. — Ти приготував труну. Тільки собі, не мені.

Ірина відвернулася й із Костиком на руках попрямувала до хвіртки.

— Веди його, Артеме, — сказала вона через плече. — Для мене він чужий.

Олега відвезли до районного відділення. Суд відбувся невдовзі: за шахрайство, борги й спробу викрадення йому дали десять років колонії суворого режиму.

Згодом ходили чутки, що ошукані ним люди дісталися до нього й там. Казали, у колонії йому довелося несолодко: випещений красень швидко перетворився на хворого, зломленого старого.

До колишнього міста вона не повернулася. Квартиру, з якою було пов’язано стільки тяжких спогадів, продала. Виручених грошей вистачило на великий світлий будинок біля самої річки у Вербових Плесах. Туди Ірина забрала бабу Галю, яка стала для Кості справжньою прабабусею.

Невелике ательє, яке Ірина відкрила тут-таки, швидко почало приносити добрий дохід.

Ще через рік теплої серпневої ночі на її ґанок піднявся Артем Дорош. У руках у нього був величезний букет польових ромашок. Він довго не наважувався заговорити, червонів, переступав з ноги на ногу. Потім опустився на одне коліно й простягнув Ірині обручку.