Спала вона погано. Двір жив новими звуками: спершу з лазні долинали приглушені голоси, ніби чоловіки сперечалися й боялися потривожити її дім; потім усе стихло. Тільки Вихор іноді бряжчав ланцюгом, обходячи своє звичне царство від хвіртки до дровітні. Опівночі пішов дощ — тихий, теплий, серпневий. Він шарудів по даху, по листю капусти, по старій блясі на сараї. Орина лежала, дивлячись у темряву, і питала себе, що ж вона робить. Дванадцять років самотності, дванадцять років обережності — і ось тепер усе село дивитиметься на неї як на божевільну.
Але перед очима стояли руки Марка. Не криві руки злодія, не ліниві руки жебрака, а тонкі, довгопалі, ніби колись звиклі тримати олівець і креслення, а потім силоміць привчені до кайла. І ще погляд Левка — важкий, мовчазний, у якому було не зло, а сором за те, що йому доводиться проситися під чужий дах. Данило теж стояв перед нею, зовсім хлопчисько, з голодною настороженістю в плечах. Орина не пошкодувала. Ні тоді, в першу ніч, ні пізніше. Просто зрозуміла: якщо людина просить не жалю, а роботи, прогнати її важче, ніж впустити.
Ранок видався сірим. Дощ прибив пил, і повітря над селом запахло мокрим полином, сирою землею й холонучим літом. Орина прокинулася за звичкою о четвертій, не запалюючи лампи. Тіло озвалося ломотою, але в голові відразу кольнула думка: пішли? Сокири прихопили? Вона накинула старий Степанів піджак, вийшла на ґанок і побачила порожній двір. Вихор сидів біля хвіртки спокійно, навіть хвостом ворухнув. Лазня була навстіж.
Біля дровітні на колоді сидів Марко. В одній натільній сорочці, босий у старих чоботях, він гострив сокиру. Не квапився, не метушився — вів бруском по металу так уважно, ніби дослухався до розмови сталі з каменем. Поруч уже лежали коса й два серпи, нагострені й готові до роботи.
— Доброго ранку, господине, — сказав він, не обертаючись. — Реманент у вас занедбаний. Лезо завалене, іржа в’їлася. Таким не працювати, а руки калічити.
Орина поставила порожні відра на землю.
— Який був, таким і користувалася. Дванадцять років чоловічої руки не бачив.
Марко підвів очі. У них не було ні усмішки, ні жалю.
— Тепер побачить. Левко з Данилом сарай дивляться. Дах довго не простоїть, якщо до осені не зміцнити.
Із сараю саме вийшли двоє. Левко витирав долоні ганчіркою, Данило виглядав винуватим, ніби його застали не за роботою, а за крадіжкою.
— Орино Семенівно, — сказав Левко, кивнувши на просілий дах, — балки в кутку підгнили. Підпори треба поставити, жердин із лісу натягати. І паркан одразу робити, поки земля м’яка.
Орина тільки кивнула. Дякувати було рано: в селі вдячність з’являється не від гарних слів, а від завершеної справи.
— Умивайтеся. Снідатимете, а тоді до роботи.
За столом сиділи тихо. Вона поставила картоплю, квашену капусту, глечик молока. Чоловіки їли по-різному, і Орина, яка все життя читала людей не гірше за погоду, це помітила. Марко відламував хліб маленькими шматками, акуратно, ніби боявся впустити крихту. Левко їв швидко, надто швидко, як їдять там, де тарілку можуть відібрати. Данило тримався ближче до краю лави й увесь час косився на вікно, здригаючись від кожного скрипу.
— За що тебе, Даниле? — раптом спитала Орина.
Хлопець вдавився молоком, почервонів до вух. Марко відклав ложку.
— За зерно, Семенівно, — відповів він замість нього. — Голодно в них було. Сім’я велика. Мати сама тягнула. Виніс мішок із громадського току. Дали строк. Рік відпрацював, потім вийшов по амністії.
Орина подивилася на Данила. Двадцять три роки — ровесник Остапові, якби той повернувся. Старий біль піднявся, як скалка під нігтем. Вона відвела очі.
— Працюйте. Кирило прийде — папери покажете. А мені в місцеву контору треба, молоко здавати…
