Далеко піти вона не встигла. Кирило Павлович сам їхав дорогою на старому велосипеді, важко сапаючи й здіймаючи вологий пил. Чоловік він був не злий, але посаду любив так, ніби без неї його й зовсім не існувало. Біля Орининої хати він загальмував, ледь не завалившись у кропиву.
— Семенівно, стій! — крикнув він, поправляючи ремінь. — Сигнал надійшов. Ти, кажуть, підозрілих людей прихистила. Усе село хвилюється.
— Не підозрілих, а робітних, — Орина стала біля хвіртки, загороджуючи прохід. — Амністованих. Папери є. Марку, вийди.
На подвір’я вийшли всі троє. Кирило мимоволі відступив на пів кроку, рука в нього метнулася до кобури, хоч жодної небезпеки в рухах чоловіків не було. Марко дістав із внутрішньої кишені складений учетверо аркуш, чистий, дбайливо збережений. Левко й Данило простягли свої довідки слідом. Кирило довго читав, хмурився, ворушив губами.
— Особлива стаття, — пробурмотів він, дивлячись на папір Марка. — За зайві розмови, значить? Інженер? Неблагонадійний?
— Я мости рахував і будував, начальнику, — рівно сказав Марко. — А за розмови тоді багато хто сидів. Звільнення законне. Дати бачите.
— Законне-то законне, — Кирило повернув папери, але обличчя його не пом’якшало. — Тільки нам зайвий елемент тут ні до чого. Народ простий, спокійний. Орино Семенівно, ти їх під свою відповідальність береш. Завтра щоб духу не було.
— Ні, Кириле Павловичу, не вийде, — голос Орини став низьким і твердим. — У мене дах тече, паркан упав, сарай розвалюється. Ти мені все це полагодиш? Чи Параска прийде з молотком? Люди працювати хочуть. За хліб. Гнати я їх не стану.
— Дивись, — процідив Кирило, сідаючи на велосипед. — Якщо хоч курка в когось пропаде, відповідатимеш разом із ними.
Він покотив геть, часто крутячи педалі. Орина обернулася. Марко, Левко й Данило стояли мовчки. У їхніх поглядах з’явилося щось нове — обережна надія, у яку вони самі ще не вірили.
— Чого завмерли? — буркнула вона, щоб не дати цій хвилині стати надто м’якою. — Сокири нагострені? До лісу підемо. Стовпи самі у двір не прийдуть…
