Попри щастя поруч з Андрієм, я раптом знову відчула себе тією бідною дівчиною, яку колись визнали негідною хорошої сім’ї. В очах колишніх однокласників моє життя виглядало б поразкою: маленька майстерня, скромне житло і чоловік, який заробляє менше за багатьох із них. Я соромилася цього почуття, бо вдома мені нічого не бракувало. Але старий комплекс, здавалося, лише чекав слушної миті, щоб нагадати про себе.
Андрій вийшов із ванної й одразу помітив мій вираз обличчя. Я поспішно загасила екран, пославшись на порожнє листування, однак обдурити його не вдалося. Він сів поруч і попросив розповісти, що сталося. Після недовгих вагань я простягла телефон і зізналася: колишній клас збирається на зустріч, там буде Сергій.
Чоловік прочитав повідомлення уважно, без поспіху. Він побачив хизування Романа, обіцянку Альони надати окрему залу й двозначні жарти Сергія. Я стежила за його обличчям, чекаючи ревнощів чи роздратування. Андрій повернув телефон із тим самим спокійним виразом і запитав, чи хочу я піти.
— Не знаю, — зізналася я. — У мене немає дорогого вбрання. І я боюся, що вони почнуть розпитувати про тебе.
Останні слова прозвучали майже нечутно. Мені було гидко усвідомлювати, що я можу соромитися людини, яка зробила для мене найбільше. Андрій узяв мою долоню й попросив підвести очі.
— Ти щаслива зі мною?
Я відповіла відразу: поруч із ним і здоровою мамою я щасливіша, ніж могла мріяти. Тоді він сказав, що цього досить. Минуле закінчилося, і мені немає чого ховатися чи щось доводити людям, які не беруть участі в моєму житті. Якщо хочеться побачити однокласників, треба йти з високо піднятою головою, не вихваляючись і не виправдовуючись.
Я боялася іншого: правду про нашу бідність перетворять на привід для глузувань із нього. Андрій усміхнувся. Чужі насмішки, за його словами, нічого не змінюють. Він живе не заради їхнього схвалення, а один вечір може допомогти мені зустрітися з давнім болем віч-на-віч і назавжди лишити його в минулому.
Його міркування повернули мені сміливість. Якщо відмовитися зі страху перед Сергієм, вийде, ніби думка колишнього й досі керує мною. Я вирішила піти й попросила Андрія бути поруч. Він на мить замислився, потім повідомив, що того вечора затримається на роботі. Я можу приїхати першою, а він приєднається, щойно звільниться, і забере мене додому.
Зустріч призначили на суботу. Пів дня я перебирала гардероб, у якому не було ні модних ярликів, ні блискучих вечірніх суконь. Спочатку це засмутило, потім я згадала пораду чоловіка й вибрала улюблену смарагдову сукню з шовку. На подолі я власноруч вишила тонкі квітучі гілки. Легкий макіяж, акуратно вкладене волосся — у дзеркалі стояла не багатійка, а я сама, і ховати цю жінку більше не хотілося.
Андрієві я сказала, що викличу таксі, однак поїхала автобусом, щоб не витрачати господарські гроші. Ресторан «Біла тераса» сяяв вогнями в центрі міста й здавався протилежністю нашій старій квартирі. Перед входом я затрималася, випростала плечі й змусила себе зробити перший крок.
Альона помітила мене з великої окремої зали й голосно покликала. Коли я ввійшла, розмови на секунду стихли. Понад двадцять людей розглядали мою сукню, сумочку й взуття з такою ретельністю, ніби оцінювали товар. Альона сиділа в обтислому червоному вбранні, на шиї виблискувало кольє. Роман демонстративно поклав на стіл ключі від нової машини.
Я впізнавала знайомі риси, але колишні шкільні обличчя ніби сховалися під ретельно створеними образами. Хтось говорив голосніше, ніж зазвичай, хтось постійно перевіряв, чи помічають довкола годинник або прикраси. Навіть привітання супроводжувалися швидким оглядом одягу. Я раптом згадала наші давні перерви, дешеві зошити й спільні мрії, у яких ніхто не вимірював дружбу вартістю машини. Від цього спогаду стало ще холодніше: зустріч мала повернути молодість, а перетворилася на негласний конкурс добробуту.
Колишня шкільна красуня протягнула, що я зовсім не змінилася й лишилася такою ж простою. Я відповіла усмішкою й сіла в дальньому кутку. Невдовзі зала перетворилася на ярмарок досягнень. Однокласники перебивали одне одного розповідями про нерухомість, інвестиції, посади й закордонні поїздки. Про сім’ї та дітей майже не говорили; головним було показати, хто піднявся вище.
Роман нарешті згадав про мене й запитав, чи продаються ще мої «виробки». Я спокійно відповіла, що майстерня забезпечує мені життя. Альона всміхнулася: на її думку, таким ремеслом багато не заробиш. Потім вона поцікавилася, чи не продовжую я перебирати женихами.
Усі знову повернулися до мене. Я сказала, що заміжня. Компанія пожвавішала, запитання посипалися відразу: ким працює чоловік, чи керує фірмою, на якій машині приїхав і чому не ввійшов разом зі мною. Я ще добирала відповідь, коли двері відчинилися.
До зали ввійшов Сергій. Темно-синій дорогий костюм сидів бездоганно, біла сорочка була розстебнута біля коміра, на зап’ясті виблискував золотий годинник. Дівчата заусміхалися, хтось голосно назвав його заступником директора, а Альона негайно звільнила місце поруч із собою. Сергія вітали з контрактом на кілька десятків мільйонів, він відмахувався з показною скромністю й посилався на нараду, через яку запізнився.
Привітавшись з усіма, він побачив мене. Погляд повільно ковзнув по сукні й обличчю. Сергій промовив, що я зовсім не змінилася. Я добре знала прихований зміст цієї фрази: у його уявленні я лишилася такою ж провінційною й небагатою. Усе ж я привітала його з успіхами.
Він залишив найкраще місце, підійшов і сів поруч зі мною, не зважаючи на невдоволення Альони. Від нього пахло різким дорогим парфумом. Дізнавшись про мій шлюб, Сергій усміхнувся й запитав, чому я так поквапилася. Потім нахилився ближче й із колишньою самовпевненістю додав, що завжди вважав: я все ще серджуся на нього і продовжую чекати…
