Андрій не хотів фіктивного шлюбу, який існуватиме лише заради маминого спокою. Якщо ми зареєструємо стосунки, то маємо спробувати жити як справжня сім’я: оселитися разом, дбати про Галину Петрівну й дати одне одному час для близькості. Він не вимагав обіцянок негайно покохати його. Йому було досить чесної спроби пізнати одне одного й побудувати спільне життя.
До цієї миті я думала тільки про маму й уявляла майбутнього чоловіка учасником короткої вистави. Андрій же говорив про відповідальність, будні й спільний дім. Я уважно вдивилася в його обличчя. Він не був красенем, услід якому озираються на вулиці, зате в спокійних рисах відчувалася надійність. Якщо майже незнайома людина наважилася повірити мені, я теж могла зробити крок назустріч.
— Я приймаю вашу умову. Намагатимемося обоє.
Він уперше всміхнувся відкрито й запитав, чи їдемо ми тепер знайомитися з мамою. Але мені хотілося виконати обіцянку до кінця. Я запропонувала спершу зареєструвати шлюб і приїхати додому вже зі свідоцтвом, щоб у мами не лишилося жодного сумніву. Андрій здивувався моїй рішучості, однак сперечатися не став. Попри неділю, він зателефонував знайомій працівниці. У черговому реєстраційному центрі погодилися прийняти наші документи й оформити шлюб того ж дня з огляду на термінові сімейні обставини.
На вулиці на нас чекала стара машина з вицвілою фарбою й плямами іржі на кузові. Андрій відчинив переді мною пасажирські дверцята й ніяково перепросив за її вигляд. Двигун завівся з гучним деренчанням. Цей звук дивним чином повернув мене до реальності: я справді їхала оформлювати шлюб із чоловіком, якого вранці ще не знала.
У дорозі ми майже не розмовляли. Андрій вів обережно, не перевищував швидкості й час від часу кидав на мене швидкий погляд. Я сиділа, поклавши сумочку з паспортом на коліна, і намагалася уявити, як за кілька хвилин зміняться мій сімейний стан і все життя. Майбутнє лишалося цілковито темним, але думка про маму не дозволяла відступити.
Бічні двері реєстраційної служби справді виявилися відчиненими. У порожньому приміщенні нас зустріла сувора жінка середніх років і поклала на стіл два бланки. Перш ніж дати ручки, вона кілька разів запитала, чи добре ми подумали. Я не знайшлася з відповіддю й лише кивнула.
У коридорі висіли фотографії усміхнених молодят. На одних були пишні сукні й букети, на інших — численні родичі. Ми прийшли без обручок, свідків і навіть спільного знімка, а мою світло-жовту сукню мама готувала лише для побачення. Від цієї різниці ставало моторошно. Я крадькома глянула на Андрія, чекаючи побачити сумнів, але він стояв спокійно й не намагався перетворити те, що відбувається, на жарт. Його серйозність допомогла мені втриматися від бажання вибігти за двері до першого ж запитання.
На сусідньому аркуші Андрій швидко й розбірливо виводив свої дані: Андрій Сергійович Левченко, офісний службовець, неодружений, проживає у винайманій квартирі. Усе збігалося з тим, що він розповів. Я вписала: Дарина Павлівна Коваль. Рука тремтіла так помітно, що останні літери довелося обвести.
Коли працівниця поставила обов’язкове запитання, чи є наше рішення вільним і взаємним, у мене перехопило подих. Вільним його назвати було важко: мною керував страх за маму. Я перевела погляд на Андрія. Він зустрів його спокійно й ледь помітно кивнув, ніби нагадуючи, що не відступить.
— Так, — відповіла я несподівано твердо.
Його «так» пролунало слідом, низько й упевнено. Працівниця поставила печатку, підписала свідоцтво й побажала нам щастя. Усього кілька розчерків відділили колишню Дарину від жінки, у якої з’явився чоловік. Папір у моїх руках здавався важчим за коробки з виробами, які я щодня переносила до крамнички.
На вулиці яскраве полуденне сонце змусило мене примружитися. Андрій зупинився поруч і без тіні жарту промовив, що тепер усе офіційно і я — його дружина. Від цих слів усередині стало водночас тепло й тривожно.
Біля машини він знову попередив, що й житло в нього таке саме непримітне: невелика винаймана квартира в старому будинку. Я відповіла, що виросла в тісноті й не боюся простого життя. Зараз найважливіше було дістатися до мами.
Удруге я сіла поруч із ним уже трохи спокійніше. Документ лежав у мене на колінах, а профіль нового чоловіка вже не здавався чужим. Я все ще не наважувалася торкнутися його руки й лише трималася за край сидіння, поки стара машина везла нас до будинку, де мама чекала на неймовірну новину. Андрій подивився на мене й неголосно повторив: «Тепер ти моя дружина»…
