На сходах нашого під’їзду пахло сирістю й тими самими травами, якими мама намагалася лікуватися. Підіймаючись, я дедалі більше боялася, що сьогоднішнє хвилювання остаточно її знесилить. Радість від свідоцтва змінилася тривогою: а раптом ми запізнилися, раптом цей день стане для неї останнім? Андрій ішов поруч, не ставлячи запитань, і його мовчазна присутність допомагала мені не зірватися на біг.
Мама зустріла нас у старому кріслі біля вікна. Побачивши незнайомого чоловіка за моєю спиною, вона розгублено підвелася й питально подивилася на мене. Я вивела Андрія вперед, простягла їй свідоцтво й постаралася вимовити все без запинки:
— Мамо, познайомся. Це Андрій. Мій чоловік. Ми щойно зареєстрували шлюб.
Вона кілька разів перевела погляд з нас на документ, протерла очі й попросила повторити. Андрій чемно привітався з Галиною Петрівною, назвав себе її зятем і сказав, що привіз дружину познайомити з мамою одразу після реєстрації. У його тоні звучало стільки поваги, що навіть я на мить забула: ще вранці ми були чужими людьми.
Мама взяла свідоцтво обома руками. Побачивши наші повні імена й печатку, вона заплакала. Ці сльози не мали нічого спільного з тим безнадійним плачем, який я чула напередодні. Вона сміялася крізь них, обіймала мене, потім схопила Андрія за руку й посадила поруч.
— Не злякався моєї впертої? — запитала вона. — У Дарини характер непростий, але серце добре.
Андрій знітився й відповів, що мені нема в чому виправдовуватися. Тоді мама взялася розпитувати його про рідних, роботу й житло. Він спокійно повторив свою історію: батьки померли, коли він був малим, виріс без сім’ї, тепер служить у невеликій конторі й винаймає квартиру. Я боялася, що бідність зятя розчарує маму, однак почуте лише розчулило її.
— Раз сам піднявся і ні в кого не просив, значить, міцна людина, — вирішила вона. — Нам багатства не треба. Дбай про мою дівчинку й не дозволяй їй залишатися самій, коли мене не стане.
Андрій подивився їй просто в очі й пообіцяв берегти мене. Потім додав, що тепер ми вдвох дбатимемо і про неї. Проста фраза вразила мене сильніше за урочисті клятви. Він міг обмежитися роллю чоловіка на кілька хвилин, але вже говорив «ми» так природно, ніби давно належав до нашої сім’ї.
Мама ніби отримала приплив сил. Ще вранці вона скаржилася на слабкість і запаморочення, а тепер схопилася, стала шукати кофту й сумку та оголосила, що піде по курку й картоплю: не можна ж уперше приймати зятя з порожнім столом. Я намагалася посадити її назад, нагадувала про нездужання. Вона відмахувалася, сміялася й запевняла, що така радість здатна прогнати будь-яку хворобу.
Поки мама метушилася біля шафи, я тихо подякувала Андрієві. Він відповів коротко: тепер він мій чоловік, а отже, вчинити інакше не міг. Уперше за довгі місяці наша квартира наповнилася не тривожною тишею й важкими зітханнями, а розмовами та сміхом.
За столом мама намагалася дізнатися про зятя все й одразу. Вона перебивала сама себе, підкладала йому їжу й то сміялася, то знову витирала очі. Андрій терпляче відповідав, не дратуючись навіть тоді, коли одне запитання повторювалося втретє. Я спостерігала за ними й відчувала водночас полегшення і провину. Мама отримала жаданий спокій, але чоловік поруч майже нічого про мене не знав і все ж підтримував розмову так, ніби давно готувався стати частиною нашого дому. У його поведінці не було поблажливого жалю, якого я боялася найбільше.
Після обіду Андрій запропонував мені переїхати до нього. Молодій сім’ї потрібне окреме життя, пояснив він, а мамі — тиша й відпочинок. Його дім був зовсім поруч, але я погодилася лише за умови, що ми щодня заходитимемо до неї й допомагатимемо в усьому необхідному. Галина Петрівна підтримала пропозицію й заявила, що після сьогоднішньої події почувається цілком здоровою.
Моє майно вмістилося в кількох коробках: одяг, інструменти, нитки, тканина й матеріали для замовлень. Андрій завантажив усе в стару машину й відвіз мене в такий самий старий будинок, на третій поверх. Однокімнатна квартира була тісною, вітальня поєднувалася з маленькою кухнею. Старе ліжко, потертий диван, складана тканинна шафа й невелика плита становили майже всю обстановку.
Він перепросив за безлад, хоча бруду я не побачила. Житло виглядало не занедбаним, а безживним — ніби людина приходила сюди лише переночувати. Я розсунула штори, відчинила вікно й сказала, що кілька затишних дрібниць швидко все змінять. Так почався наш дивний, раптовий і напрочуд звичайний шлюб.
Перші вечори були сповнені незручності. Ми не знали, хто має першим користуватися ванною, куди покласти мої коробки і як розмовляти перед сном. Андрій одразу поступився мені ліжком, а собі постелив на дивані, не намагаючись нагадати про право чоловіка. Ця делікатність зняла значну частину страху. Я розкладала нитки по полицях, він мовчки пересував меблі, звільняючи місце, і поступово наші окремі речі почали змішуватися. Поруч із його єдиною чашкою з’явилася моя, біля робочих паперів лягли мотки пряжі, а куплені мною квіти розправили листя на підвіконні.
Іноді вночі я прокидалася й чула його рівне дихання з дивана. Тоді особливо ясно розуміла, наскільки незвичний наш союз. Чужа людина впустила мене в дім, віддала половину кімнати й нічого не вимагала навзаєм. Замість тривоги в мені народжувалася обережна довіра. Вранці ми знову ніяково віталися, ніби щойно знайомилися, але з кожним днем ця ніяковість ставала м’якшою й теплішою.
Щоранку Андрій вставав рано й близько пів на восьму їхав на роботу. Він казав, що компанія продає канцелярські товари. Повертався майже завжди рівно о шостій, стомлений, але спокійний. Отримавши першу після нашого весілля зарплату, він приніс конверт із тридцятьма п’ятьма тисячами. П’ять залишив на бензин і повсякденні витрати, решту віддав мені на господарство.
Для життя в нашому місті сума була невеликою, але сам жест зворушив мене. Андрій довірив жінці, яку ледь знав, майже весь свій заробіток. Я й далі працювала в крамничці, лише скоротила кількість замовлень, щоб устигати займатися домом. На свої гроші купила фіранки, кілька квіткових горщиків і недорогий посуд. Поступово порожня кімната набула тепла.
Красивих зізнань Андрій не говорив і букетами мене не засипав. Його турбота виявлялася інакше. Він хвалив кожну вечерю, хоча я сама розуміла, що страва вийшла посередньою. Після їжі незмінно вставав до мийки й відмовлявся віддавати мені посуд: мої руки, казав він, цілий день втомлюються від голок і тканини. Якщо я засиджувалася над замовленням, поруч безшумно з’являлася чашка теплого молока, а слідом лунав заклик берегти зір.
Ми жили ощадливо, ні на що зайве не витрачалися й не нарікали. Я не просила нового одягу чи косметики, а виручку з майстерні вкладала в побут. Після болісного минулого тиха передбачуваність дарувала мені відчуття безпеки. Маму ми навідували щодня, а у вихідні проводили в неї майже весь час. Андрій привозив фрукти чи молоко, слухав її розповіді, одного разу без жодного зітхання розібрав і полагодив старий вентилятор.
Галина Петрівна душі в ньому не чула й називала найкращим дарунком долі. Вона справді виглядала бадьорішою, але й далі пила настої, а діагноз нікуди не зник. Я боялася повірити в поліпшення й кожен щасливий день сприймала як відстрочку. Одного разу після вечері Андрій помітив, що я довго дивлюся на пакети з травами, сів поруч і обережно заговорив про повторне обстеження в клініці «Сфера»…
