Вона двічі підкреслила напис і додала: «Усім дивитися лише у свої роботи. За розмови й спроби підглянути відповіді роботу буде анульовано».
Вона сказала це для всього класу, але дивилася на Миколу. Той не підвів голови — він уже перейшов до сьомого завдання. Задача з теорії чисел, якої вони не проходили.
Кілька секунд він не розумів, з якого боку до неї підступитися. У грудях виникло знайоме відчуття. Не страх перед прикладом, а страх виявитися саме таким, яким його заздалегідь оголосили.
Він поклав олівець і заплющив очі. У пам’яті постала кухня, лампа над столом і голос батька: «Коли застряг, не змінюй умови. Зміни те, на що дивишся». Микола розплющив очі й уявив невідоме число не саме по собі, а через остачі при діленні. Задача відразу набула структури.
Він записав п’ять можливих випадків, перевірив кожен і знайшов відповідь. Потім глянув на годинник. Минуло майже пів часу.
Сім завдань були завершені. Попереду лишалися найважчі. Саме тоді Мельник уперше перестала вдавати спокій.
Вона сіла за стіл, відкрила журнал, закрила його й знову відкрила. Микола побачив це краєм ока. Йому стало ясно: пастка поки що не спрацювала…
