Володимир Іванович і далі стояв біля задньої стіни. Він прийшов сюди як свідок очікуваного провалу. Мельник заздалегідь пояснила йому, що Микола отримує завищені оцінки завдяки чужій допомозі й що сьогодні це стане очевидним.
Тепер завуч бачив інше. Підліток не метався, не просив додаткового часу, не намагався підглянути в сусідів. Він сидів над завданням, яке відрізнялося від решти, і рухався ним швидше, ніж багато хто — звичайною контрольною.
Кравченко кілька разів глянув на годинник. Потім на Мельник. Вона не зустрічалася з ним поглядом.
За 20 хвилин Микола дійшов до четвертого завдання. Він виправив знак у матриці, обчислив визначник, знайшов обернену й перевірив результат множенням. Усе зійшлося.
П’яте завдання було присвячене параметричній кривій. Шосте — збіжності ряду. В офіційному шкільному курсі їм показували схожі методи, але формулювання тут вимагало акуратнішої оцінки.
Микола обмежив ряд зверху геометричною прогресією й отримав коротке доведення. Коли він перечитав написане, рука злегка затремтіла — не від складності. Він раптом виразно уявив, що буде, якщо Мельник відмовиться прийняти нестандартне розв’язання.
Вона могла оголосити його неправильним, послатися на спосіб, відсутній у ключі, і поставити нуль. Тоді все, що відбувається, знову стане її версією проти його мовчання. Двері кабінету тихо відчинилися.
Увійшов літній учитель фізики Петро Михайлович Ткаченко. На ньому був темний в’язаний жилет, а в руці — горнятко зі стертим написом. Він перепросив і сказав, що прийшов забрати лазерну указку.
Мельник кивнула на верхню шухляду свого столу. Петро Михайлович пішов не навпростець, а вздовж рядів. Його погляд зупинився на синій теці.
Потім ковзнув на університетський рядок у верхній частині аркуша. Він нічого не сказав, лише повільно подивився на Мельник. Та відвернулася до дошки.
Ткаченко відчинив шухляду, не знайшов там жодної указки, зачинив її й вийшов, не попрощавшись. Мельник написала на дошці: «Залишилося 60 хвилин…»
