Наступного дня Микола прийшов до школи разом із матір’ю. Засідання комісії призначили на 10 ранку, але їх попросили бути раніше. У приймальні вже сиділи Дарина з матір’ю, Богдан і ще двоє колишніх учнів Мельник.
Ніхто не розмовляв голосно. Люди тримали теки, зошити, роздруківки повідомлень. У кожного була своя невелика історія, яку раніше він вважав особистою невдачею.
Тепер ці історії лежали поруч і починали складатися в спільний візерунок. Микола дивився на них і відчував дивну важкість. Він більше не був єдиним, кого перевіряли.
Але від цього не ставало легше. Навпаки, з’являлося розуміння масштабу. Якби синя тека не потрапила до нього, решта, можливо, так і далі вважали б, що самі виявилися недостатньо здібними.
Внутрішня шкільна комісія розмістилася в кабінеті директора. Оксана Петрівна прийшла з представником профспілки й заздалегідь підготовленим письмовим поясненням. Вона виглядала зібраною.
На ній був темний костюм без університетського значка. Микола помітив відсутність емблеми відразу, хоча раніше майже не звертав на неї уваги. Мельник привіталася з усіма, але на нього не подивилася.
Володимир Іванович сидів окремо, ближче до вікна. За останні дні він ніби постарів. Перед ним лежала тека з копіями власних підписів під переведеннями учнів.
Голова комісії пояснила порядок. Спочатку буде уточнено обставини іспиту. Потім — походження знань Миколи.
Після цього розглянуть старі рішення щодо інших дітей. Ніхто не мав права перебивати або чинити тиск. Усі запитання мали стосуватися фактів.
Мельник кивнула й одразу попросила слово. «Я визнаю, що використала незатверджений матеріал, — сказала вона. — Це була процедурна помилка. Однак високий результат учня не виключає попереднього ознайомлення із завданнями. У роботі трапляються методи, яких не вивчали в школі».
«Сам Микола стверджує, що бачив їх у батьковому зошиті. Отже, необхідно перевірити, чи не містив зошит розв’язань саме цього іспиту». Наталія повільно повернула голову до сина. Микола очікував чогось подібного, але все одно відчув, як стислося в животі.
Батьків зошит лежав у його рюкзаку. Він приніс його добровільно, хоча всю дорогу сумнівався. Це була єдина річ, яку він ніколи нікому не віддавав.
Тепер чужі люди збиралися перегортати сторінки з батьковим почерком, особистими нотатками й датами, що збереглися з тих років. «Я не проти перевірки», — сказав Микола. «Але прошу не забирати зошит і не робити копій сторінок, які не стосуються задач».
Голова погодилася. Людмила Андріївна й запрошений викладач університету сіли за окремий стіл. Микола дістав зошит, поклав його перед ними й відкрив місця, які пам’ятав.
На одній сторінці були записані властивості групи. На іншій — теорема про порядок елемента. Далі був приклад із цілочисельною матрицею.
Формулювання не збігалися із завданнями синього іспиту. Це були звичайні навчальні записи, зроблені багато років тому. Дати на сторінках підтверджували вік зошита.
Чорнило вицвіло, папір пожовк по краях. Запрошений викладач уважно порівняв записи з роботою Миколи. «Тут немає розв’язань діагностичного варіанта», — сказав він.
«Є базові означення й кілька прикладів. Цього достатньо, щоб учень, який має сильну підготовку, самостійно відновив хід міркувань. Але прямого збігу немає».
Мельник не відступила. «Він міг бачити інші матеріали». «Які саме?» — запитала голова.
«Я не можу знати». «Тоді це припущення, а не факт». У кабінеті повисла пауза.
Раніше Мельник задавала напрям розмові. Тепер кожне її твердження вимагало підтвердження. Це була перша справжня зміна сил.
Вона ще зберігала спокій, але більше не могла перетворювати сумніви на докази лише тому, що вимовляла їх упевнено. Людмила Андріївна запропонувала провести додаткову перевірку. Не новий іспит і не публічне випробування, а коротку усну бесіду за двома задачами, складеними незалежним викладачем того ж ранку.
Микола погодився. Йому дали аркуш і попросили пояснювати хід думки вголос. Перша задача стосувалася збіжності послідовності.
Друга — властивості матриць. Він помилився в одному позначенні, зупинився, сам помітив неточність і виправив її. На другій задачі довго мовчав, а потім запропонував контрприклад.
Викладач ставив уточнювальні запитання без насмішки й підказок. За 20 хвилин він зробив висновок: «Знання Миколи системні, вони не завчені з готового аркуша».
«Людина, яка бачила лише відповіді, зазвичай не здатна змінювати спосіб розв’язання після додаткового запитання, — пояснив експерт. — Тут учень розуміє означення й може застосовувати їх у новій ситуації». Наталія вперше за все засідання вільно видихнула…
