У кабінеті директора Мельник виклала свою версію першою. Вона говорила рівно й послідовно. Микола нібито демонстрував результати, що не відповідали його вихідній підготовці.
Додаткова діагностика була необхідна для захисту академічних стандартів. Різний рівень завдань вона назвала формою індивідуальної перевірки. Присутність матері пояснила бажанням уникнути подальших непорозумінь.
«Тобто ви заздалегідь очікували низького результату?» — запитав Савченко. «Я очікувала об’єктивного результату». «Тоді навіщо повідомили завучу, що після іспиту учня буде переведено?» Мельник замовкла.
Володимир Іванович сидів на краю столу й не дивився на неї. Людмила Андріївна поклала поруч із директором затверджений білий варіант і синю діагностику. «Це не індивідуалізація», — сказала вона.
«Це дві різні системи оцінювання. Один результат впливає на шкільну оцінку. Інший призначений для відбору до університетської програми. Порівнювати їх напряму не можна». Директор перегорнув роботу Миколи й зупинився на позначці про друкарську помилку. «Хтось уже перевірив розв’язання?» «Попередньо», — відповіла Шевченко.
«Більша частина виглядає правильною, але потрібна комісія». Мельник уперше втратила самовладання. «Навіть якщо він розв’язав кілька задач, це не скасовує моїх сумнівів».
«Можливо, він бачив цей матеріал раніше». Микола, який стояв поруч із матір’ю, підвів голову. «Я не бачив його раніше».
«Це неможливо довести», — сказала Мельник. «А ви можете довести протилежне?» — запитала Наталія. Відповіді не було.
У цю мить секретарка директора зайшла з роздруківкою журналу реєстрації. Вона повідомила, що школа ніколи не отримувала синю діагностику офіційно. Але внизу університетського бланка був указаний номер, за яким можна було перевірити походження документа.
Савченко попросив її зв’язатися з програмою й підтвердити, кому було видано цей комплект. Мельник повільно стиснула пальці на підлокітнику. Доти вона сперечалася про методи.
Тепер питання стосувалося вже не лише несправедливого іспиту, а й того, яким чином закритий матеріал опинився в її особистій теці. І вперше за весь ранок Микола побачив у її очах не роздратування й не зверхність, а справжній страх. Перевірка реєстраційного номера тривала менше 20 хвилин, але для тих, хто був у кабінеті директора, цей час розтягнувся.
Секретарка кілька разів виходила до приймальні, поверталася з уточненнями, знову телефонувала. Працівники університетської програми працювали в іншому часовому поясі, і їм потрібно було підняти старий архів. Оксана Петрівна сиділа біля вікна, випроставши спину.
Вона більше не намагалася пояснювати свої дії. Володимир Іванович перегортав власні записи, ніби сподівався знайти там формулювання, здатне відмежувати його від того, що сталося. Микола стояв поруч із матір’ю й дивився на прозорий файл із роботою.
Синя обкладинка тепер здавалася не іспитом, а предметом, довкола якого кожен дорослий намагався зайняти безпечне місце. Перше підтвердження виявилося простим і неприємним. Комплект із таким номером справді існував.
Його надрукували п’ять років тому для внутрішньої діагностики учасників літньої математичної школи. Кожен примірник видавався співробітникові під підпис і мав бути знищений після завершення відбору. В архіві збереглося прізвище отримувача.
В архіві значилося: «Оксана Мельник, тимчасова асистентка підготовчої програми». Директор перечитав листа двічі, потім поклав роздруківку на стіл. «Ви стверджували, що матеріал просто залишився з попереднього місця роботи», — сказав він.
«Так і було». «Він не міг просто залишитися. Його мали повернути або знищити…»
