Він надто добре розумів, що саме зазвичай відбувалося після подібних ситуацій. Спершу всі пам’ятали одне, потім з’являлися обережні уточнення, далі формулювання ставали зручнішими. До вечора ніхто вже не міг точно сказати, хто що чув.
Шевченко не збиралася давати їм такої можливості. Вона попросила Петра Михайловича зробити копії документів і викликати директора. Синю роботу поклали в прозорий файл, звичайні екзаменаційні аркуші учнів зібрали окремо.
Наталія Бондаренко підійшла до сина й поклала долоню йому на плече. Лише тепер Микола відчув, наскільки втомився. Пальці ломило, спина затерпла, у роті пересохло.
Але сильніше за фізичну втому було відчуття, ніби він і далі сидить під чужим поглядом і мусить доводити право перебувати в цьому кабінеті. «Ти як?» — тихо запитала мати. «Нормально».
«Не кажи “нормально”, якщо тобі зле». Микола подивився на неї. В її обличчі не було ні паніки, ні бажання негайно покарати винних.
Лише важка зосередженість людини, яка зрозуміла: її дитину навмисне поставили в принизливе становище, а вона сама весь цей час нічого не знала. «Я думав, якщо не розв’яжу, ти розчаруєшся», — зізнався він. Наталія насупилася.
«Я приїхала не дивитися, провалишся ти чи ні. Я приїхала, бо мені сказали, що ти обманюєш школу. Тепер бачу, хто тут намагався обдурити».
Вона сказала це неголосно, але Мельник почула. На мить в її обличчі з’явилося роздратування. «Я нікого не обманювала», — сказала вона.
«Ваш син отримав можливість підтвердити високий рівень», — додала Мельник. Наталія повернулася до неї. «Можливість дають відкрито, а пастку ставлять потай».
У класі знову стало тихо. Мельник хотіла відповісти, але Людмила Андріївна підняла долоню. «На цьому розмову з матір’ю поки що припиняємо. Усе інше — в присутності директора».
За кілька хвилин увійшов директор школи Олександр Григорович Савченко. Він був людиною обережною, звиклою спершу вислуховувати адміністрацію, а вже потім учнів і батьків.
Але, побачивши університетський бланк, прозорий файл і Людмилу Андріївну із записаними поясненнями, він зрозумів, що звичайною внутрішньою розмовою справа не закінчиться. Він попросив усіх дорослих пройти до його кабінету. Учням дозволили залишитися на місцях до приходу іншого викладача.
Перед виходом Віка підняла руку. «Людмило Андріївно, можна сказати?» «Кажи». «Оксана Петрівна до початку іспиту сказала Миколі, що після цієї роботи його переведуть із класу й що всі побачать його справжній рівень».
«Я сказала інакше», — втрутилася Мельник. «Не перекручуй мої слова». «Я теж чув», — промовив Дмитро.
«Вона сказала, що після сьогоднішнього дня буде розмова про те, чи має він право тут залишатися». Ще двоє учнів це підтвердили. Володимир Іванович повільно заплющив очі.
Він теж це чув. Уранці ця фраза здалася йому частиною педагогічного тиску. Тепер вона виглядала як доказ заздалегідь ухваленого рішення…
