Три роки Оксана доглядала діда, але після його смерті рідні вигнали її з дому разом з успадкованою вівчаркою

— Ах ти! — Андрій жбурнув папір під ноги й кинувся до мене.

Барсик затулив мене собою. Від його гарчання юрист покупців відступив на крок, а Андрій завмер. Збліднувши, він розвернувся й стрибнув у BMW. Дверцята грюкнули.

— Ти винен! — закричала тітка Наталія братові. — Батька довів! Ти до нього й не навідувався!

— А ти на похороні вікна під штори міряла! — перекричав її дядько Сергійко. — Думаєш, я твоєї рулетки не бачив?

— Зате завдаток ти мовчки привласнив! Мені ні слова! Мабуть, половину собі хотів залишити!

— Досить, — сказала я тихо.

Вони обірвали суперечку й обоє повернулися до мене.

— Даю вам годину, щоб забрати речі. Тільки свої. Дідових не чіпайте: і сервант, і чарки залишаться тут. Того вечора ви відвели мені дві години. У вас буде одна. Барсик простежить.

Пес умостився біля хвіртки, не зводячи з них погляду.

Години їм не знадобилося. Тітка Наталія гасала кімнатами, запихаючи в сумки кофтинки, косметику, пакети. Уже йдучи, вона взялася за коробку з дідовим кришталем. Біля хвіртки підвівся Барсик; його гарчання було низьким, глухим.

Тітка обережно опустила коробку на підлогу. Вийшла в новій норковій шубі й навіть не озирнулася.

У дядька Сергійка були тільки піджак і тека із заповітом. Біля хвіртки він затримався, подивився на мене. Хотів щось сказати, але промовчав. Плечі опустилися, і він побрів до машини.

Андрій на той час уже помчав геть — на повороті тільки завищали шини.

Я зачинила хвіртку й засунула засув. Тепер замикала я.

Немов на замовлення, засіявся холодний жовтневий дощик. Крізь скло я бачила, як рідні під дощем розсідаються по машинах. Барсик сидів біля мене на ґанку під дідовим навісом, сухий, і легенько бив хвостом по дошках.

Про те, як склалося їхнє життя далі, мені розповідали сусіди й капітан Ткач.

Мільйон Валерії та Кості дядько Сергійко повернув. Заради цього довелося продати машину, а пів мільйона, яких бракувало, позичити у знайомих. Самі покупці все-таки оселилися в Тополевці: Василь Іванович познайомив їх із сусідкою з Вишневої вулиці, яка продавала будинок.

Навесні в них народилася дівчинка. Назвали Олександрою. Я спершу навіть не повірила, а Валерія пояснила:

— Це на честь вашого діда. Адже він усе це для вас влаштував.

Два місяці поспіль Андрій пропускав платежі за кредитом. Зі стоянки біля торговельного центру його BMW забрали в рахунок боргу банку. Кажуть, тепер Андрій розвозить піцу на велосипеді — усе в тих самих сонцезахисних окулярах.

Тітка Наталія намагалася скасувати дарчу через суд. Твердила, що батько був неосудним. Суд витребував медичні документи, вислухав Василя Івановича, нотаріуса й працівницю центру оформлення документів, яка приймала папери. У позові їй відмовили.

За розібрану майстерню й спиляні яблуні робітники зажадали вісімдесят тисяч. Щоб розрахуватися, тітка віднесла норкову шубу до ломбарду.

Тепер вони з дядьком Сергійком не розмовляють. Провину за все вони покладають одне на одного.

А я живу в діда.

Першого вечора після повернення я довго блукала спорожнілими кімнатами. Торкалася серванта, крісла, окулярів, що залишилися на підвіконні. Потім сіла біля пічки, і на коліна мені лягла сива морда Барсика.

Я вкрила плечі дідовою річчю, врятованою з контейнера, сховала долоні в її кишені. Праворуч зашурхотів папір. На клаптику газети знайшлася ще одна записка — усього кілька рядків:

«Оксано, для пічки бери березу — від неї більше жару. Барсика годуй о сьомій, він звик. Нічого не бійся, ти в мене кремінь».

До ранку я так і просиділа із цим клаптиком газети.

Майстерню ми з Василем Івановичем збудували наново. Ще тієї ночі, коли шукали документи, з його допомогою я дістала з контейнера майже всі дідові інструменти та приладдя: верстак, рубанки, шила, вощені нитки.

Основ мене навчив Василь Іванович. Далі допомогли дідові зошити — вони знайшлися на горищі. Тепер з-під моїх рук виходять міцні шкіряні нашийники, прошиті дідовим стібком. Половину я продаю, другу везу до «Теплої лапи», собакам, які раніше не мали свого нашийника.

Навесні на колишньому місці я висадила п’ять яблунь. Знову по одній для кожного дідового онука. Андрієві теж.

— А йому навіщо? — здивувався Василь Іванович.

— Яблуні байдуже, яка людина. Їй рости.

Щосуботи я приїжджаю до притулку: чищу вольєри, гуляю зі старенькими. А з вольєра, на якому висить латунна табличка, забрала руде капловухе цуценя з трьома лапами. Назвала Дружком.

Спочатку Барсик на нього бурчав. А через тиждень обоє вже спали пліч-о-пліч на дідовому килимку біля пічки.

Барсикові зараз тринадцять. Зору не залишилося зовсім, з килимка він майже не підводиться. Зате варто чужому підійти до хвіртки, як сива морда піднімається: Барсик нюхає повітря.

Я знаю: загарчав — краще з відвідувачем не зв’язуватися. Замахав хвостом — можна впускати. Досі жодної помилки, як і обіцяв дід.