— Сядь, будь ласка, — сказала я, бо мовчання ставало нестерпним.
Назар подивився на тонкий різьблений стілець навпроти, потім на свої плечі.
— Він не витримає.
Мені майже стало смішно — вперше за добу.
— Тоді диван.
Він сів на самий край. Дерево тихо рипнуло, але витримало його. Навіть сидячи, Назар здавався вищим за більшість чоловіків. Він поклав руки на коліна і знову опустив очі.
— Ви боїтеся мене? — спитав він раптом.
Я не стала відповідати відразу.
— А маю?
Він різко похитав головою.
— Ні. Я ніколи не завдам вам шкоди. Клянуся.
— Тебе звуть Брилою.
На його обличчі майнув біль, до якого він, певно, давно звик, але від того він не став меншим.
— Через зріст. Через руки. Людям легше називати мене так, ніж Назаром.
— І все ж ти міг би скривдити людину, якби захотів.
— Міг би, — сказав він чесно. — Але не хочу. І не стану. Не вас. Не того, хто не заслужив болю.
У його відповіді не було ні вихваляння, ні запобігливості. Лише втомлена правда. Я спіймала себе на тому, що страх, з яким я чекала цієї зустрічі, почав відступати, залишаючи місце увазі.
— Тоді я теж буду чесна, — сказала я. — Я не просила про це. Я не знаю тебе. Ти не знаєш мене. Мій батько вирішив, що ти можеш бути виходом, бо всі інші шляхи закрилися. Якщо нам доведеться жити поруч, я маю розуміти, хто ти. Ти жорстокий?
— Ні.
— Ти запальний?
— Я намагаюся не бути.
— Ти станеш користуватися моєю безпорадністю?
Він підвів очі так швидко, ніби я вдарила його.
— Ніколи. Поки я живий, ніхто не повинен змушувати вас почуватися слабкою поруч зі мною.
Я ковтнула. Він сказав це так, ніби йшлося не про обов’язок, а про внутрішній закон.
— Батько сказав іще дещо. Що ти вмієш читати.
Тепер переляк став явним. Назар випростався, озирнувся на двері, потім знову подивився на мене.
— Він сказав?
— Так. Це правда?
Він довго мовчав. Для таких, як він, грамота була не просто таємницею, а небезпекою. Я бачила, як він вирішує, чи можна довірити мені хоч крихту власної свободи.
— Правда, — відповів він нарешті майже пошепки. — Я навчився сам. За уривками газет, за старими сторінками, за книжками, які ніхто не вважав за потрібне замикати. Погано, повільно, але читаю.
— Навіщо?
Назар подивився на свої руки.
— Бо книжка відчиняє двері туди, куди мене не пустять ногами. У чужу думку. У місце, де людина може бути більшою за свою роботу і свій ярлик.
Я вперше усміхнулася йому.
— Ти читав п’єси?
— Трохи. У бібліотеці є старий том. Його давно ніхто не чіпав.
— Яка тобі найближча?
Він обережно вимовив одну назву, потім другу, а тоді, засоромившись власного пожвавлення, заговорив про п’єсу, де острів, влада, неволя й чудовиська перепліталися так тісно, що неможливо було зрозуміти, хто насправді страшніший. Він говорив про істоту, яку всі звуть дикою, хоча в неї відібрали дім і право на власний голос. Говорив збивчиво, але з такою проникливістю, що я забула про його зріст, про страх, про дивність нашого становища.
— Ти жалієш його? — спитала я.
— Я бачу в ньому того, кого змусили бути меншим за людину, — відповів Назар. — А потім покарали за те, що він не став зручним.
Він урвався. Але я зрозуміла, що він хотів сказати.
Ми проговорили майже дві години. Про книжки, про слова, про те, чому одні люди вважають себе вправі називати інших чудовиськами. Назар виявився не Брилою. Не страшною силою з господарських чуток. Він був розумною, уважною, голодною до знання людиною, якій доля дала велике тіло й майже не лишила місця для власної душі.
Коли розмова вичерпалася, я сказала:
— Якщо ми погодимося на батьків задум, я хочу, щоб ти знав: я не вважаю тебе чудовиськом.
Його очі блиснули.
— Дякую, панно.
— Олеся, — поправила я. — Коли ми самі, називай мене Олесею.
— Мені не можна.
— У цій історії вже так багато неправильного, що одне ім’я її не зіпсує.
Він вимовив його не відразу. Спершу ніби спробував мовчки, потім тихо сказав:
— Олеся.
Моє ім’я в його голосі прозвучало інакше, ніж раніше. Не як обов’язок. Як обережний дотик.
— Тоді й ви повинні знати, — додав він, — що чоловіки, які відмовилися від вас, були сліпими. Крісло не закриває людину. Воно лише показує, хто вміє дивитися.
Ніхто за чотири роки не говорив мені нічого добрішого.
Я простягнула руку. Його долоня накрила мою цілком, гаряча, шорстка, неймовірно дбайлива.
— Ти згоден? — спитала я.
— Так, — сказав Назар. — Я старатимуся бути гідним вашої довіри. Твоєї довіри.
Так почалося те, що ніхто з нас іще не смів назвати майбутнім…
