Таня вирішила піти від чоловіка, але несподіваний спадок змусив свекруху будувати плани за неї

За кавою вони довго мовчали. Денис не зміг би дібрати назву своєму дивному стану. Він дивився на Ніну й розумів: жодна жінка раніше не дивилася на нього з такою любов’ю, нехай і ретельно прихованою. Першою заговорила вона.

— Я давно вже ні на що не ображаюся, Денисе. Завжди розуміла, що ми з різних світів. Ти не з тих, хто готовий переступати межі й розривати кайдани суспільних правил. І приховувати від тебе мені нічого: я тебе любила й люблю. Тому нашу дочку ростила з особливою ніжністю. Вона ж так схожа на тебе — сірі очі, гарні вигнуті брови, русяве хвилясте волосся. А вдача моя: добра, душевна в нас дівчинка.

Денис намагався зупинити потік її слів, але не міг. Йому хотілося сказати Ніні лише одне: попросити пробачення за все. Зізнатися, що тоді був дурний і, мабуть, слабкий, як вона й сказала. Він боявся батькового гніву, а брехати їй не хотів: кохання до неї в нього не було, його захопила лише її краса. Повернувшись додому, Денис знову опинився втягнутим у звичне життя сина багатої людини. Матеріальні можливості вабили, давали свободу, і про Ніну він майже не згадував. Тепер він не хотів прикрашати минуле й брехати їй про це.

— Продовження роману я й не чекала, — сказала Ніна. — Усе розуміла й зла на тебе не тримаю. Але ти приїхав оскаржувати батьків заповіт? Судитися хочеш, відібрати в Тані те, що їй залишено?

— Навіщо ти так, Ніно? Наче я зовсім бездушний і ні про що, крім грошей, думати не здатний. Може, ти мені й не повіриш, але я приїхав до дочки. Хочу побачити її, познайомитися.

— Маєш право, — відповіла вона. — Іноді помилку краще виправити пізно, ніж так і залишити.

Того ж вечора Ніна повідомила Тані, що приїхав батько й хоче з нею зустрітися.

В одному мати мала беззаперечну рацію: дочка, як і вона сама, не вміла довго сердитися на людей, навіть якщо ті завдали болю. Зустрічаючи колишнього чоловіка, Таня завжди тепло віталася. Питала, як поживає його батько й чому тепер так рідко виходить до моря.

Останнім часом Віктора бачили в селищі з якоюсь жінкою. Пліткарі шепотілися, що Раїса Павлівна приглядає чергову безкоштовну служницю для готелю й тому схвалює синові стосунки. Сам Віктор розповів Тані, що познайомився з однією з відпочивальниць у «Береговому домі». Їх потягнуло одне до одного; поки що зустрічаються, а що буде далі — побачать.

Тетяна невимовно зраділа цій новині й поділилася з ним тим, як іде будівництво. Нехай дізнається від неї самої, а не з пліток, які Раїса Павлівна збирає по селищу.

Познайомитися з батьком Таня погодилася охоче. Про ту розмову ні вона, ні Денис потім нікому не розповідали. Відомо було лише, що дочка показала йому мамині малюнки: на одних був він, на інших — вони з Ніною вдвох.

Денис не знав, що жінка, яка народила йому дочку двадцять п’ять років тому, так добре малює. Тетяна відповіла на його німе запитання:

— Учитися малювання мама не могла, тому майже нікому не показувала своїх робіт. Я й сама побачила їх зовсім недавно. Не знала, батьку, що вона все життя жила тобою. Думала, не зустріла свого чоловіка. А в неї в серці весь цей час був ти один.

Із півдня Денис їхав у цілковитому сум’ятті. Таня йому сподобалася, і він безмежно жалкував за втраченими роками: не спілкувався з дочкою, не визнавав її. Тепер вони з Ніною й Тетяною домовилися зрідка зустрічатися. Сергій, який не залишав кохану жінку й стежив, щоб ніхто її не скривдив, проти цього теж не заперечував.

Через місяць до моря, у південне селище, прийшов лист. Не електронний — рукописний, на білосніжному аркуші. Ніна читала його вголос дочці й Сергієві.

«Мила Ніно, за цей час я багато про що подумав і тепер хочу зізнатися тобі. Ти — моя помилка і мій біль. Я не зумів побачити, кого подарували мені небеса.

Після зустрічі з тобою й Танею я вирушив на Кіпр. Батько залишив мені свою віллу. Там, у його кабінеті, на столі лежав прощальний лист для мене. Він написав, що щиро сподівається: одного дня я привезу до абатства Белопаес свою жінку й доньку.

Я кличу тебе до себе — приїхати, відпочити. Обіцяю не турбувати тебе й нічим не порушувати твого спокою. Далі час вирішить, ким ми станемо одне для одного: друзями чи кимось ближчим. Але одне для мене вже безсумнівно: головною жінкою свого життя я назвав тебе.

Радий, що в нас є донька. А дивлячись на те, як вони із Сергієм дивляться одне на одного, думаю, й онуків чекати залишилося недовго. Якщо в Тані й Сергія знайдеться вільний час, із задоволенням прийму і їх.

Приїжджай, Ніно. Тут стільки всього можна малювати! Навколо мальовничі місця, і я буду безмежно радий тобі. Ще нікому не вдавалося так перевернути мою душу».

Ніна склала аркуш учетверо й запитально поглянула на слухачів.

— Чому б і ні? — усміхнулася Тетяна.

Усі троє радісно розсміялися, і вона додала: