Свекруха зажадала зарплатну картку невістки

Оксана вдавилася чаєм. Дурницями свекруха називала платежі за іпотеку й оплату курсів підвищення кваліфікації.

— Мамо, ми нормально живемо, — похмуро відповів Віктор, намагаючись розкусити закам'янілу сушку.

— Нормально? Та у вас у будинку навіть ікорниці немає! — патетично вигукнула Світлана Петрівна. — Я вирішила: раз уже я живу з вами, то візьму ваші фінанси під свій контроль. Я жінка досвідчена, життя прожила. Видаватиму вам на кишенькові витрати. Решта — під моє чуйне керівництво.

Оксана витерла губи серветкою. Її погляд був холодний, як рідкий азот.

— Свіжа думка. А як ви плануєте хеджувати валютні ризики, Світлано Петрівно, і яку стратегію реінвестування дивідендів запропонуєте? Нам треба розуміти ваш фінансовий план, перш ніж довіряти активи.

Пенсіонерка закліпала віями. Слово «хеджувати» явно спричинило в її мозку коротке замикання.

— Чого? Я просто гроші збиратиму й до скриньки складатиму по-старому. Надійно.

— До скриньки за поточною відсотковою ставкою?

Оксана розсміялася дзвінко, щиро, без краплі поваги до сивини.

— Світлано Петрівно, ви бібліотекарка. Ваш максимальний фінансовий досвід — збирання штрафів за порвані сторінки. Картки залишаться в нас.

Свекруха різко встала, відкинувши стілець.

— Хамка! Вітю, ти чуєш, як вона з матір'ю розмовляє? Я вимагаю поваги, і я вимагаю картку для вашого ж блага.

Вона вискочила з кухні, голосно грюкнувши дверима. Оксана подивилася на чоловіка. Віктор потер перенісся.

— Оксано, вона не відчепиться. У неї нав'язлива ідея. Вона хоче отримати доступ до твоєї зарплатної картки. Вона знає, що в тебе премія в п'ятницю.

— Знаю. І ти знаєш.

— Ну, може, дамо їй пару тисяч, хай сходить на манікюр і заспокоїться? — слабко запропонував Віктор.

Оксана нахилилася вперед. Її голос звучав тихо, але так чітко, що кожне слово вбивалося в мозок цвяхом.

— Вітю, слухай мене уважно. Сьогодні вранці я телефонувала у твій рідний район, до керуючої компанії, диспетчерці, тітці Ірі. Пам'ятаєш тітку Іру?

Віктор кивнув.