Ігор Валерійович знову ступив до сина. Павло й сам не помітив, як утягнув голову в плечі.
— То на що ж ти, синку, певно, розраховував? Татуся не стане, і двокімнатну прибереш до рук, — заговорив батько, і голос його дзвенів від люті, яку він стримував. — Єдиний синочок, спадкоємець першої черги, аякже.
— Та не так усе, тату. Ти не так зрозумів. — Павло вимовив це ледь чутно. Він ковтнув слину й позадкував у коридор.
— Я зрозумів саме те, що треба. — Ігор Валерійович випростався, розправив плечі. Наступні слова прозвучали, мов брязкіт тюремного засуву. — За те, що надумав так підло обібрати порядну дівчину, дулю тобі, а не спадщину. Двокімнатну я купив уже після розлучення з твоєю матір’ю. Тобі вона не дістанеться. Іди, бізнесмене, до своєї Лізи на шиномонтаж, бортуй колеса.
Він відвернувся від сина, наче того вже не існувало, підійшов до Катерининого столу й узяв кепку.
— Вибач, доню, що поліз у ваше життя, — сказав Ігор Валерійович. — Дивитися, як ця парочка знову когось обдирає до нитки, я не міг. Хай тобі щастить.
Кивнувши їй, Ігор Валерійович повернувся й важкою, впевненою ходою вийшов із кабінету. Павла, що застиг у дверях, він мало не збив плечем.
У кабінеті стало тихо аж до дзвону у вухах. Павло привалився до одвірка, груди важко здіймалися, обличчя було сіре, як старий асфальт. Куди поділися і лиск, і напускна впевненість людини, яка тут усім розпоряджається? Катерина бачила перед собою жалюгідного дрібного шахрая, спійманого на гарячому.
Він повільно повернув до неї голову, намагаючись удати каяття.
— Катю… Катрусю, це все маячня, — почав він тремтячим голосом. — Батько мститься мамі. Хвора людина. Ліза всього лише приймальниця в сервісі. Я з нею навіть не…
Катерина не дала йому договорити. Сумніви й переживання останніх днів умить згоріли, лишивши по собі крижану відразу. З цією людиною вона жила в одній квартирі, йому готувала сніданки. Як же вона могла бути такою сліпою?
Вона повільно висунула шухляду, дістала свій телефон і поклала на стіл. Потім присунула чистий аркуш паперу. Клацнула ковпачком ручки.
— От що, Пашо. Даю тобі рівно дві години, щоб зібрати речі й забратися з моєї квартири. Ключі покладеш на тумбочку в передпокої. За собою грюкнеш дверима.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.