За годину після смерті Марка місто стало пасткою. На широких магістралях з’явилися посилені пости, біля мостів стояли машини з мигалками, дворами ходили наряди, у темних арках миготіли ліхтарі. Гнатюк умів піднімати людей, коли справа стосувалася тих, хто сидів вище за нього. Влада злякалася. Не за закон, не за порядок — за власних дітей, за свої кабінети й прізвища.
Назар рухався прохідними дворами, тримаючись тіні. Він знав, як працюють облави: спершу перекривають очевидне, потім стискають кільце, лишаючи втікачеві тільки ті ходи, куди його й хочуть спрямувати. Його обличчя тепер було в кожному орієнтувальному листку. Він став не братом убитої дівчини, а озброєним злочинцем, загрозою для спокою верхівки.
У вузькому дворі старого району він потрапив під світло фар. Службова машина виринула з-за рогу надто раптово. Білий промінь ударив просто в обличчя.
— Стояти! Документи! — крикнув молодий сержант, хапаючись за зброю.
Назар не став чекати. Він кинувся за іржаві сміттєві баки. Гримнув постріл. Лівий бік обпекло так, ніби до шкіри приклали розпечене залізо. Він упав на одне коліно, підхопив із землі шматок цеглини й метнув майже не цілячись. Сержант упав, затиснувши обличчя руками. Назар на секунду схилився, вихопив із кобури табельний пістолет і тільки після цього перемахнув через низький паркан.
Кров тяглася за ним темними краплями по брудному снігу. Він розумів: лікарня дорівнює арешту. Лишалася одна людина, до якої можна було йти, — Григорій Литвин на прізвисько Кардан, колишній технік їхнього підрозділу. На війні вони ділили сухарі, воду, мовчання після обстрілів. Тепер Григорій тримав напівлегальний гаражний сервіс за промзоною. Свій. Колишній фронтовий брат.
До гаражів Назар дістався близько третьої ночі. Ноги підкошувалися, бік палав, черевик ковзав від крові. Він постукав у залізні ворота умовним стуком: три короткі, два довгі.
Двері прочинилися. На порозі стояв Григорій — поповнілий, у замащеному комбінезоні, з обличчям людини, яку вирвали зі сну. Побачивши Назара, він зблід.
— Назар? Ти? Та тебе ж усе місто шукає. По всіх каналах кажуть, що маніяк бігає.
— Пусти, Грицю. Я поранений.
Григорій озирнувся на темну вулицю і впустив його всередину. У гаражі пахло бензином, залізом і переляком. Назар сповз по стіні на купу дрантя.
— Спирт. Голку. Нитку. Швидко.
Григорій заметушився, відкрив ящик з інструментами, упустив гайковий ключ, підняв, знову впустив. Руки в нього тремтіли надто помітно.
— Назаре, навіщо ти це все підняв? — бурмотів він. — Це ж не гори. Там ворог був зрозумілий. А тут… тут влада, тут прізвища. Вони тебе розчавлять. І мене разом із тобою, якщо дізнаються, що я тебе ховав.
— Не дізнаються, якщо ти мовчатимеш.
Назар подивився йому в очі. Григорій витримав погляд менше секунди.
— Я зараз води принесу, — сказав він надто швидко. — Рану треба промити.
Він метнувся до дверей. Надто поспішно. Надто легко.
Ззовні брязнув засув.
Назар заплющив очі. Зрада виявилася гострішою за кулю. Він не здивувався — і від цього стало ще болючіше. У новому світі люди берегли не честь, а гараж, не братерство, а власну шкуру.
З вулиці долинув посилений мегафоном голос Гнатюка:
— Ковальчук! Гараж оточено. Виходь без зброї. Останнє попередження.
Назар видихнув одне коротке слово, не витрачаючи на нього злості. Часу на лють не було. Зараз ворота виб’ють або пустять газ.
Він озирнувся. У кутку стояла розібрана стара машина над оглядовою ямою. У самій ямі темніла кругла кришка зливової каналізації. Кардан завжди любив запасні виходи — хоча б для того, щоб зливати відпрацювання, якщо нагряне перевірка.
Назар, стиснувши зуби, скотився вниз. У ворота вже били тараном. Метал гудів. Гнатюк ззовні щось кричав своїм людям.
Кришка люка піддалася не відразу. Назар рвонув її обома руками, ледь не втрачаючи свідомість від болю в боці. У ніс ударив сморід стічної води. Він пірнув у чорний отвір у ту мить, коли ворота нарешті впали і в гараж увірвалися люди в масках.
Колектором він ішов, а подекуди повз майже кілометр. Вода сягала колін. Щури шарахалися від його кроків. Темна труба ковтала дихання, підсилювала кожен стогін, кожен сплеск. Коли Назар вибрався назовні за залізничним насипом, він упав у пожухлу траву і довго не міг підвестися.
Рана була наскрізною по дотичній, але кров не зупинялася. Він дістав ніж і запальничку. Полум’я тремтіло на вітрі. Назар дивився на нього і ніби чув голос інструктора з далекої війни: у полі жалість до себе вбиває швидше за кулю.
Він розжарив лезо, закусив ремінь і притиснув метал до рани. Запах власного паленого м’яса вдарив у горло. Світ спалахнув білим. Тіло вигнулося, але крик не вийшов — лише низьке звіряче гарчання, що застрягло в зубах.
Коли свідомість повернулася, Назар перев’язав бік шматком сорочки. Він лежав на холодній землі й дивився в сіре небо, де вже займався світанок. Його вистежили, поранили, зрадили. У нього не лишилося нічого, крім ножа, вкрадених хвилин і списку.
Двоє були мертві. Двоє ще дихали.
— Думаєте, я закінчу тут? — прошепотів він. — Ні. Я тільки згадав, як злитися.
Наступним був Святослав Вороненко, Режисер. Той, хто перетворював чужий біль на плівку і називав це мистецтвом. Камера мала стати його прокляттям…
