Святослав Вороненко жив не в квартирі, а в ретельно вибудуваному храмі власного відображення. Його розкішне житло в старій висотці біля набережної було набите дзеркалами, антикварними меблями, оксамитом, лампами, рідкісними платівками й апаратурою, яку він показував гостям із гордістю колекціонера. Син знаменитого актора, улюбленець закритих вечірок і людина, якій із дитинства казали, що він особливий, Святослав вірив у це без жодного сумніву.
Він стояв перед високим дзеркалом у шовковому халаті й припудрював ніс дорогим порошком. Обличчя було його релігією: порцелянова шкіра, доглянуте волосся, тонкий рот, блакитні очі, надто красиві для людини, яка перестала відрізняти життя від сцени. Увечері на нього чекали в одному закритому салоні. Він вибирав аромат парфумів і думав про ракурс власної ходи.
Він не почув, як двері відчинилися. Охорона внизу звикла пропускати людей, яких він називав «своїми», а сам Святослав рідко замикався — у його світі двері лишали відчиненими не з довіри, а зі зневаги до небезпеки.
— Запізнився, Петре, — вередливо протягнув він, не відвертаючись від дзеркала. — Сподіваюся, приніс чисте. Мені потрібна ясність. Я сьогодні хочу бути геніальним.
— Чистіше нікуди, — відповів хрипкий голос.
Святослав завмер. Цей голос пах не нічними салонами і не порошком. У ньому були гар, кров, мокра земля і смерть.
Він різко озирнувся. Перед ним стояв Назар Ковальчук — блідий, брудний, з розірваною курткою, темною плямою на боці й очима, від яких хотілося закрити дзеркала.
— Ти… — Святослав відступив, збивши ліктем флакони. — Ти той брат? Божевільний? Прибери ніж. Ти розумієш, хто я? Моєму батькові телефонують із самих верхів. Мене не можна чіпати. Я обличчя покоління.
Назар зробив крок. Він тримався на ногах радше волею, ніж тілом. Кров знову просочувала пов’язку, обличчя було сірим, але рука з ножем лишалася твердою.
— Обличчя? — перепитав він, глянувши на стіни, де відображень Святослава було більше, ніж живого повітря. — Ні. Ти маска. Гладенька, дорога, гнила зсередини. Ти любив дивитися, як ламають мою сестру?
Святослав ковтнув.
— Я художник, — швидко сказав він. — Я фіксую крайні стани. Біль — найчесніша емоція. Я майже не брав участі. Я спостерігав. Розумієш? Спостерігач не винен. Камера просто бачить.
Назар подивився на стелаж. Там рівними рядами стояли касети. На корінцях — жіночі імена, написані акуратним почерком. Одна касета лежала окремо, без наліпки.
Він рвонувся вперед, схопив Святослава за доглянуте волосся і вдарив обличчям об дзеркало. Скло вибухнуло дзвоном. Уламки посипалися на підлогу. Святослав упав, закриваючи обличчя руками й видаючи тонкий, майже жіночий вереск.
Назар підняв довгий уламок. У ньому відбилося його власне око — порожнє, темне, нелюдськи спокійне.
— Ти хотів емоцій? — спитав він. — Хотів правди без прикрас? Зараз у тебе буде роль, яку не зіграєш красивим обличчям.
Святослав бився на підлозі, але Назар притис його коліном. Режисер, який усе життя ховався за камерою і чужою безпорадністю, виявився слабким, слизьким, жалюгідним.
— Усміхнися, — сказав Назар. — Ти ж любиш, коли на тебе дивляться.
Уламок пройшов по щоці від кута рота до вуха. Потім по другій. Крик Святослава захлинувся кров’ю. Його краса, кар’єра, самозакохана легенда про себе — все впало за кілька секунд. Він залишиться живим, але кожне дзеркало тепер повертатиме йому не божество, а чудовисько.
— Живи, — сказав Назар, витираючи руки об важку портьєру. — Щоранку згадуй Марту.
Він підійшов до відеомагнітофона, майже такого самого, який віз сестрі в подарунок, і вставив касету без підпису. Екран засвітився сірим снігом. Потім з’явилося зображення.
Марта. Жива. Прив’язана. Заплакана.
Назар завмер. Увесь біль, який він замикав, став у горлі крижаною брилою. За кадром лунав голос Святослава: вимогливий, роздратований, ніби він знімав не злочин, а погано поставлену сцену.
— Світло поправ. Нехай голосніше. Мені потрібна справжня реакція.
Потім у кадр увійшов четвертий. Худий молодий чоловік в окулярах. Спокійний, зібраний, з риб’ячими очима за тонкими скельцями. Мирон Бойко. Син одного з людей верхнього кола, випускник престижного університету, той самий Мозок.
Він підійшов до Марти не з хіттю, не з п’яним сміхом, а з холодною цікавістю людини, яка розбирає механізм.
— Ну що, перекладачко, — сказав він, дивлячись просто в об’єктив. — Ти знаєш, де міститься душа? Зараз перевіримо.
Назар натиснув «стоп».
Кімната ніби втратила звук. Святослав стогнав на підлозі серед уламків, але той стогін здавався далеким, непотрібним. Назар вийняв касету і сховав її під куртку. Це був не просто доказ. Це був вирок усій системі, яка заплющувала очі, поки її діти вчилися катувати живих людей.
До цієї хвилини він мстився за сестру. Тепер він ішов не лише за Марту. Він ішов до того, хто зробив зло холодним, розумним, майже науковим.
Святослав, схлипуючи, поповз від нього до стіни.
— Не вбивай…
— Не вб’ю, — відповів Назар. — Смерть була б для тебе надто короткою сценою.
Він вийшов, залишивши Режисера серед розбитих дзеркал, крові й власної зруйнованої краси. У кишені лежала касета. Останнє ім’я світилося в голові, як мішень у прицілі: Мирон Бойко. Найрозумніший. Найжорстокіший. Той, хто хотів знайти душу ножем. Фінальний акт наближався…
